Стентон мав виконати одне завдання, і того дня найпершим його обов’язком було не залишати слідів. 

Він допоміг молодій матері підвестися на ноги, вона ж тим часом, поправляючи одежу і затинаючись, бурмотіла слова вдячності. Принаймні так йому здавалося. Говорила жінка турецькою, яку Стентон упізнавав, але не розумів. Хай там як, а вдячність, якою світилися її очі, промовляла виразніше за будь-які слова. 

Навколо, галайкочучи різними мовами, збирався натовп. Окрім турецької, Стентон розпізнав грецьку, французьку й арабську, але звучали, без сумніву, й інші. Напевне, серед усіх шляхів на землі Галатський міст був найкосмополітичнішим. Сам Вавилон навряд чи міг похвалитися більшим розмаїттям мов. 

— Дуже перепрошую… е-е… мадам, — почав Стентон англійською, не знаючи до пуття, як звернутися до жінки, — але я не… 

— Вона вам дякує, та ви, звісно, й самі здогадалися, — озвався якийсь голос біля його плеча. Стентон обернувся і побачив чоловіка середніх літ у полотняному костюмі й солом’яному брилі-канотьє — безперечних ознаках європейського набоба. — Каже, ви врятували життя і її дітям, і їй — так воно й було, тут не посперечаєшся. Чудова робота, мушу сказати. Ви рвонули через міст так, наче за вами судові пристави гналися. 

Крізь юрбу проштовхувався якийсь чоловік в уніформі. Мабуть, поліцейський, подумав Стентон, хоча то міг бути якийсь ополченець, а чи навіть листоноша. Турецькі службовці страх як любили різні екстравагантні уніформи. 

Хтось ухопив Стентона за руку і потиснув її. 

Ще хтось плеснув його по спині. 

Якийсь літній француз, схоже, збирався пригостити Стентона випивкою; втім, судячи з вигляду його червоного, мов спілий помідор, носа, то був радше привід самому спозаранку перехилити чарчину. 

Усе пішло зовсім не так. Він мав тінню проминути це місто і рушити далі своєю дорогою, а натомість опинився в центрі уваги натовпу. Треба було брати ноги в руки. 

Проте жінка й далі йому дякувала, притримуючи заплаканих дітей; її великі темні очі променіли вдячністю, яку вона раз по раз намагалася виразити на словах. 

— Ви… моїх… дітей, — поволі, не надто впевнено мовила англійською, і що у неї на думці, здогадатися було неважко. Він урятував її дітей, нічого важливішого не могло бути в цілому світі. 

А от своїх не врятував. 

Та й як міг це зробити? Ніхто з його близьких ще не з’явився на світ. 

2 

2 

У Кембриджширі, в грудні 2024-го року, саме заповідалося на морозну днину напередодні Різдва, коли Г’ю Стентон, відставний капітан британської армії та фаховий шукач пригод, мчав крізь досвітній присмерк на своєму мотоциклі.