То хто ж вона така? Через які жахіття мусила пройти? І чому? Що за світ намагалися виправити ті нові хроносити? 

Щодня обмиваючи її тіло, Стентон знав уже шрами на ньому не гірше, ніж вона сама. А може, й краще, особливо ті попросту божевільні білі спагеті рубців, які вкривали їй усю спину, сідниці і тильний бік ніг. Сліди нечувано жорстоких, просто-таки несосвітенних знущань. Її пороли батогом. Шмагали дев’ятихвостою нагайкою. Сікли тонкими різками і гамселили важкими киями. Шпигали стилетами і різали ножами, кусали зубами й іклами — люди і звірі. Стріляли і палили вогнем. Озираючи сліди такої страшної наруги, Стентон відчував, як здіймається у ньому шалений гнів. 

Як вона взагалі вижила після такого? 

Мабуть, лише завдяки тій незламній упертості, з якою й тепер боролася проти смертоносного сепсису. Людина незламніша Стентонові не траплялася ще зроду — ні чоловік, ні жінка. Фізично він, звісно, сильніший, але за впертістю йому до неї далеко. 

Таких жорстоких знущань не витримала б, одначе, навіть якась надлюдина. Очевидно, ті, хто завдавав їй мук, водночас дбали і про те, щоб вона не померла. Схоже, намагалися її зламати і відпускати в обійми смерті, а отже, й на волю, наміру не мали, аж доки не досягнуть мети. Тортурували і били, але щоразу накладали на рани шви і вправляли переламані кістки — либонь, із тих міркувань, щоб потім, коли вона трохи оклигає, знов узятися за своє. 

Хто ж це робив? Кому так залежало на тому, щоб здобути над іншою людиною повну владу, цілковито підкорити її своїй волі? Уярмити не лише тіло, а й дух? 

Стентон не зводив погляду з жінки, яка лежала перед ним у ліжку. 

Тієї миті аж такою незламною вона не здавалася. 

Спить на подушці, лице обрамлене білим чепцем, білосніжне простирадло підтягнуте до самого підборіддя, дихання рівне і тихе. Цікаво, якими снами частує її підсвідомість? 

Обличчя у неї доладне. Риси гострі, кутасті, але шляхетні. Ніс зламаний, тому трохи кривий, але загального враження не псує. Чи можна вважати цю жінку вродливою? 

Це стане зрозуміло, коли він побачить її очі. Раз уже бачив, але лише кілька секунд, та й то вони палали тоді диким вогнем і дивилися мовби хтозна-звідки. Якого вони кольору, сказати годі. 

Роздуми про колір очей неминуче спрямували Стентонові думки до Бернадет. До тих зелених, променистих ірландських очей. Очей, у яких, співають у тій давній пісні, живе усмішка. Хоча тоді, коли він перехопив їхній погляд востаннє, вони не усміхалися, аж ніяк. Були сповнені злих сліз і болю. Чи пощастить йому ще коли-небудь їх побачити, а тим більше — усмішку, яка в них живе?