— Бо ти, ідіот, збирався вгробити того довбаного кайзера!
— За планом хроноситів, — прохрипів Стентон, намагаючись утримати її на підлозі. — Я з ордену Хроноса. Я знаю, хто ти така, знаю про хроноситів. Я свій.
На його немале здивування, жінка всміхнулася — перестала вириватися і справді всміхнулася.
От лише зовсім не радісна то була посмішка: гірка, холодна й скидалася радше на звіриний вищир.
— Та знаю я, придурку, — сказала вона. — Знаю, що ти від хроноситів.
— Знаєш?
Стентон був такий вражений, що на мить послабив хватку. На щастя, вона цим не скористалася: або не помітила, або свідомо ухвалила таке рішення.
— Звідки ти знаєш? — запитав він.
— Ми прочитали твого листа.
От цього Стентон не сподівався аж ніяк. Насправді в усій тій метушні, яка розпочалася, коли він дізнався про прибуття ще одного мандрівника з майбутнього і вирішив установити з ним контакт, той лист геть вилетів йому з голови. Зрештою, шанси на те, що його послання потрапить-таки до адресатів, були абсолютно мінімальні. Розпачливий кидок гральних костей, кивок у бік історії.
— Боже мій, то він там так і лежав?
— Авжеж, лежав. Ми знайшли його тієї ночі, коли спустилися у погріб. Коли я вирушила у минуле.
Тепер уже розслабилася вона. Схоже, битися й далі наміру вже не мала.
— То… ми можемо поговорити? — запитав Стентон. — Зараз я тебе відпущу, ти ляжеш у ліжко, я подивлюся, чи ти не завдала собі ніякої шкоди, коли намагалася мене прикінчити, а тоді замовлю чаю і ми собі поговоримо, гаразд?
Жінка на мить задумалася, потім кивнула.
Він обережно відпустив її і підвівся, а тоді подав їй руку. Добре бачив, що діялося тієї миті у неї в голові. Кожне слово, кожен жест вона сприймала як загрозу. Та була ще зовсім слабка, а остання сутичка добряче її виснажила.
Тож руку його взяла, а піднявшись на ноги, сіла на ліжко і сказала:
— Ну, говори.
Поговорити їм справді було про що. Розпочати Стентон вирішив із останнього приголомшливого відкриття.
— То ти справді прочитала мого листа? Він так і лежав там? Через сто одинадцять років?