Я кивнув.

Ми все старанно організували. В’їзд до лісу з боку шосе був під пильним наглядом, там навіть встановили радіоапаратуру. Ми всі озброїлися револьверами. Дитина сиділа біля струмка майже нерухомо, вся — причаєне чекання, дивне, полохливе, чарівне; вона сиділа спиною до смітника, то на сонці, то в затінку від великої темної ялини; нічого не було чути, тільки дзижчали бджоли та щебетали пташки; часом дівчинка починала сама собі співати тоненьким голоском «Марія сиділа на камені», знов і знов, щоразу ті самі слова, а навколо каменя, де вона сиділа, валялися іржаві консервні бляшанки, каністри і шматки дроту. Несподівано налітав на галявину вітер, здіймав листя, шелестів ним, і знову ставало тихо. Ми чекали. Для нас нічого більше не існувало на світі, тільки оцей зачарований осінній ліс і на галявині — маленьке дівча у червоній сукенці. Ми чекали на вбивцю, прагнучи справедливості, відплати, кари. Півгодини вже давно збігло, минуло вже цілих дві години. Ми чекали й чекали, тепер самі чекали так, як чекав Маттеї тижні й місяці. Годинник показував п’яту; тіні подовшали, вже западав присмерк, яскраві барви зблякли, потьмяніли. Нараз дівчинка знялася і підстрибом побігла додому. Ніхто з нас не прохопився й словом, навіть Генці.

— Завтра ми прийдемо знову, — поклав я. — Заночуємо в Курі, в готелі «Козерог».

Так само ми чекали і в п’ятницю, і в суботу. Власне, мені слід було б залучити і граубюнденську поліцію. Але це була тільки наша справа. Я не хотів давати ніяких пояснень, не бажав чийогось втручання. Прокурор телефонував уже в четвер увечері, обурювався, ремствував, погрожував, називав усе це дурощами, галасував, вимагав нашого повернення. Я стояв на своєму, тільки відпустив одного поліцейського. Ми чекали й чекали. Тепер уже йшлося не про дівчинку і не про вбивцю, йшлося про Маттеї; ми розуміли: треба, щоб він мав слушність і досяг своєї мети, а то станеться лихо; ми всі це усвідомлювали, навіть Генці, який дуже швидко в усьому переконався і в п’ятницю ввечері оголосив, що вбивця з’явиться в суботу, ми ж бо маємо незаперечний доказ — їжачків, та й дівчинка щодня приходить на одне й те саме місце і довго сидить, вочевидь чекаючи на когось.

Так ми стояли цілими годинами, сховавшися за дерева й кущі, ані руш, і тільки очима перебігали з дівчинки на консервні бляшанки, на іржавий дріт, на гору покидьків, мовчки потай курили і чули все те саме «Марія сиділа на камені». В неділю стало ще важче. Погода трималася гарна, на прогулянку до лісу наїхало безліч людей. Якийсь мішаний хор на чолі з диригентом удерся на галявину й розташувався там, галасуючи, пітніючи, скидаючи піджаки. Оглушливо загриміло: «До мандрів мельник має хіть, до мандрів». На щастя, ми стояли за деревами й кущами в цивільному. «Земля і небо, все славить Бога... Лиш нам, бідакам, що день, то гірше». Потому звідкись узялися двійко закоханих і повелися вельми невимушено, не зважаючи на дитину, що сиділа собі як завжди — з незбагненним терпінням, у незбагненному чеканні, вже четвертий день поспіль.