— На кого ти чекаєш? — гримнув прокурор.

Дівчинка злякано зіщулилася, пригорнувши до себе ляльку, і мовчки втупилася в прокурора.

— На кого чекаєш? Відповідай, кляте дівчисько!

Тепер ми вже всі підійшли й обступили дівчинку, а вона дивилася на нас тривожно, нажахано, нічого не тямлячи.

— Аннемарі, — мовив я, і голос тремтів мені з люті. — Тиждень тому тобі дали шоколад. Мабуть, ти пам’ятаєш ті шоколадки, схожі на їжачків. Тобі дав їх чоловік у чорному костюмі.

Дівчинка не відповіла, тільки глянула на мене очима, повними сліз.

Тоді Маттеї став перед дитиною навколішки й обійняв її за худенькі плечі.

— Слухай, Аннемарі, — взявся він пояснювати, — ти повинна нам сказати, хто дав тобі шоколад. Повинна докладно розповісти, як виглядає той чоловік. Колись я знав дівчинку, — провадив він далі з усією переконливістю, бо ставив на останню карту, — вона теж мала червону сукенку, і високий чоловік у чорному костюмі теж давав їй шоколад. Такі самі шпичасті кульки, як оце їла ти. А тоді та дівчинка пішла з високим чоловіком у ліс, і там високий чоловік зарізав дівчинку ножем.

Маттеї замовк. Вона також мовчала, тільки дивилася на нього широко розплющеними очима.

— Аннемарі! — крикнув Маттеї. — Ти повинна сказати мені правду. Я ж хочу, щоб із тобою не сталося ніякого лиха.

— Ви брешете, — тихо відказала дівчинка. — Ви брешете.

Тоді прокуророві знов урвався терпець.

— Дурепо! — крикнув він, схопив дівчинку за плече й трусонув її. — Скажеш ти нарешті чи ні?

І ми всі безтямно загаласували, бо в усіх уже не витримали нерви. Ми кинулися до дівчинки, трясли її, тоді почали бити, по-справжньому, жорстоко, розлючено били маленьке дитяче тіло, що лежало серед консервних бляшанок у попелі й червоному листі.

Так ми шаленіли над дівчинкою цілу вічність — а насправді кілька секунд; вона вперто мовчала, тоді зненацька закричала таким жахливим нелюдським голосом, що ми всі заклякли:

— Ви брешете, брешете, брешете!

Від того крику ми враз схаменулися, пойняті соромом і жахом за свій вчинок.

— Ми — тварюки, тварюки, — прохрипів я.

Дівчинка побігла через галявину до узлісся.

— Ви брешете, брешете, брешете! — знову лементувала вона так страшно, що ми аж злякалися, чи вона, бува, не збожеволіла.