Надворі гуркотіла дорога, дівчинка мугикала «Марія сиділа на камені».

— Я йду, Маттеї, — сказав я.

Він пив собі далі й навіть не глянув на мене.

— Я чекатиму його тут або на галявині, — нараз оголосив він.

— Бувайте здорові, — сказав я і вийшов з їхньої хати, проминув парубка, дівчинку, дав знак Феллерові, що, сполоханий зі сну, мерщій під’їхав і відчинив мені дверцята.

— На Казармену вулицю, — звелів я.

Оце і вся історія, власне, та її частина, що в ній діє мій бідолашний Маттеї, — вів далі свою розповідь колишній начальник кантональної поліції.

(Тут, мабуть, слід пояснити, що наша подорож Кур-Цюріх уже давно скінчилась і тепер ми зі старим сиділи в ресторані «Кроненгалле», який він не раз приязно згадував під час своєї розповіді; обслуговувала нас, звісно, Емма, і влаштувалися ми під картиною Гублера, що її уже повісили замість картини Міро, — словом, усе відповідало майоровим звичкам, навіть bollito milanese[20] яке підвезли нам ab voiture, то чого ж було тих звичок не підтримати? Отак минула четверта година, ми випили каву «партагас», як називав комендант свою пристрасть курити за чорною кавою гаванську сигару; до чарки «Резерв дю патрон» він пригостив мене ще однією порцією яблучного торта. Але, з іншого боку, треба — заради письменницької чесності й літературного ремесла — дати чисто технічну довідку: розповідь балакучого старого я віддав, звичайно, не достеменно так, як почув, вже не кажучи про те, що ми говорили німецько-швейцарською говіркою; в тих місцях, де старий розповідав не зі свого погляду і не про те, що він сам пережив, а об’єктивно відтворював події, приміром, у сцені, де Маттеї дає свою обіцянку, — в таких місцях доводилося втручатися, міняти форму, причому я найдужче дбав про те, щоб не перекрутити подій, а викласти матеріал старого за законами красного письменства, аби він став придатний до друку).

— Звісно, я ще не раз приїздив до Маттеї, — вів свою розповідь колишній комендант, — і дедалі більше впевнювався, що Маттеї не мав слушності, коли заперечував провину мандрівного крамаря, бо в наступні місяці й роки не сталося жодного такого вбивства. Ну, та що казати: чоловік пустився берега, спився, здурів; не можна було ні допомогти йому, ні щось змінити; хлопці вже недаремно вночі крутилися, свистіли навколо автозаправки; неподобство дійшло до того, що граубюнденська поліція зробила кілька облав. Я мусив розповісти моїм колегам щиру правду, після чого вони заплющували на те очі або й зовсім не дивилися. Завжди вони були розважніші за нас. Так воно все й пішло своїм фатальним шляхом, а наслідок ви бачили самі під час нашої подорожі. Все це дуже сумне, а надто що й мала Аннемарі не стала краща за матір, — можливо, саме через те, що кілька організацій заходилися її рятувати. Дівчинку влаштовували в притулки, та вона щоразу тікала назад, до автозаправки, де Геллер два роки тому відкрила цю злиденну пивничку; дідько його знає, як вона видурила на неї дозвіл, у кожному разі, це вже остаточно занапастило дівчину. Вона взялася робити те, що й мати. Чотири місяці тому Аннемарі повернулася з виправної колонії, де відбула цілий рік, але так і не порозумнішала. Ви бачили її, то й годі про це. Певне, ви вже давно питаєте себе, який стосунок має моя розповідь до критики на ваш виступ і чому я назвав Маттеї генієм. Ваш подив цілком зрозумілий. Ви можете заперечити, що оригінальний здогад буває не завжди слушний, та ще й геніальний. Авжеж, я навіть уявляю, що діється в вашій письменницькій голові. Ви хитро собі міркуєте: треба, щоб Маттеї переміг, спіймав убивцю, і ось уже готовий блискучий роман чи кіносценарій, адже завдання письменника — показувати явища в такому ракурсі, щоб крізь них просвічувала вища ідея; такий ракурс, тобто успіх Маттеї, зробить мого бідолаху детектива не тільки цікавою, але, так би мовити, біблійною постаттю — якимось сучасним Авраамом, що вірить і сподівається, а безглузда історія про те, як хтось, переконаний у безневинності винного, розшукував неіснуючого вбивцю, обернеться на історію, сповнену високого глузду; у сяйві справжньої поезії винний крамар постане невинним, неіснуючий вбивця почне існувати, і події, що наче глузували з сили людської віри й людського розуму, тепер звеличуватимуть ту силу; байдуже, чи саме так насправді точилися події — найважливіше врешті, що такий перебіг подій теж цілком можливий. Приблизно так я уявляю собі плин ваших думок і навіть передбачаю: цей варіант моєї історії такий позитивний і повчальний, що невдовзі вийде на люди — як роман чи кінофільм. Загалом ви перекажете все так, як спробував розповісти я, тільки, звісно, куди краще, ви ж бо фахівець. А наприкінці справді знайдеться вбивця, здійсниться надія, переможе віра, і розповідь навіть стане сприйнятною для християнського світу. Та ще можна й дещо пом’якшити. Я пропоную, наприклад, щоб Маттеї, тільки-но виявивши трюфелі й збагнувши, яка небезпека загрожує Аннемарі, не став надалі використовувати дівчинку як принаду — чи то з високої людяності, чи то з батьківського почуття до дитини; він вирядить Аннемарі з її матір’ю в безпечне місце, а на галявині біля струмка всадовить ляльку. З лісу, осяяного призахідним сонцем, грізно й урочисто вийде до уявної дитини вбивця, чарівник Аннемарі, радіючи нагоді знову поорудувати бритвою; збагнувши, що попав у диявольську пастку, він розлютиться до нестями, кинеться у двобій із Маттеї, з поліцією; а кінчатиметься все — даруйте мені цю лірику — зворушливою розмовою пораненого комісара з дівчинкою, коротенькою розмовою, кількома уривчастими словами. А чого ж, дівчинка може втекти від матері й податися до любого чарівника, навстріч своєму неймовірному щастю; отож після всіх цих жахів нарешті засяє світлий відблиск ніжної людяності й чарівної, неземної поезії. Та ви напевне сфабрикуєте щось зовсім інше; я вже трохи знаю вас, хоча, поклавши руку на серце, скажу, що Макс Фріш куди ближчий мені; вас може спокусити саме безглуздість, те, що хтось вірить у безневинність винного і шукає вбивцю, якого взагалі може не бути, як це ми вже досить певно визначили із ситуації. Та ні, ви вигадаєте щось жахливіше за дійсність, вигадаєте тільки заради втіхи та ще аби поглумитися з нас, поліції. Маттеї справді знайде вбивцю, кого-небудь з-поміж ваших кумедних святих, наприклад, лагідного сектантського проповідника, абсолютно безневинного і взагалі нездатного вдіяти щось зле, та саме тому, за вашим лихим задумом, на нього впаде підозра. Маттеї вколошкає цього святого дурня, всі свідчення збігатимуться, по тому щасливого детектива оголосять генієм і відсвяткують його повернення до нас. Це теж можливо. Бачите, як я вгадав ваші задуми. Але ви не думайте, що моя балаканина навіяна тільки вином «Резерв дю патрон», — до речі, ми п’ємо вже другий літр, — гадаю, ви зрозуміли, що я збираюся ще розповісти кінцівку цієї історії, хоч і всупереч власному бажанню. Не буду від вас приховувати, що ця історія, на жаль, має розв’язку, і то нікудишню, як ви, мабуть, здогадалися, таку нікчемну, що ви нею не скористаєтесь у порядному романі чи фільмі. Вона така сміховинна, безглузда й тривіальна, що ви її знехтували б, якби надумалися записати мою розповідь на папір. Та мушу щиро признатися: розв’язка насамперед промовляє на користь Маттеї, показує його в справжньому світлі, як геніальну людину, що бачить сховані від нас життєві обставини і, пробившися крізь гіпотези й здогади, наближається до законів, яких ми ніколи не можемо збагнути, хоч вони й керують життям. Звісно, тільки наближається. Бо саме тому, що ця жахлива розв’язка виявилася, на жаль, чимось непередбаченим, коли хочете, випадковим, — геніальність Маттеї, його плани і вчинки привели врешті до куди прикрішого абсурду, аніж той випадок, коли, на думку Казарменої вулиці, він був помилився. Немає нічого страшнішого, ніж коли геній падає, спіткнувшись об якусь дурницю. Але в таких випадках усе залежить від того, як геній ставиться до сміховинної дурниці, що через неї він упав, зважає на неї чи ні. Маттеї не хотів зважати. Він хотів одного — щоб його розрахунок справдився. Отож він мусив сфальшувати дійсність і задовольнитися порожнечею. Моя розповідь кінчається дуже сумно, це, власне, найбанальніше з усіх можливих «рішень». Що вдієш, часом буває і таке. В житті буває і ще гірше. Ми — чоловіки, ми маємо зважати на це, озброюватися проти цього і перш за все — усвідомлювати собі, що в боротьбі з безглуздям, яке неминуче виявляється дедалі виразніше й дужче, ми тільки тоді не зазнаємо поразки, тільки тоді сяк-так влаштуємо своє життя на цій землі, коли покірно визнаємо це безглуздя. Наш розум вельми вбого освітлює навколишню дійсність. А в тих сутінках, де кінчається царина розуму, ховається все парадоксальне. Тільки не сприймаймо цих привидів як «речей в собі», що існують поза межами людського духу, або ще гірше: не розглядаймо їх як ґандж, що його можна виправити, — то була б помилка, яка спокушала б нас із своєрідної впертої моральності відкинути світ; не пробуймо запроваджувати в життя несхибні витвори нашого розуму, бо саме ця несхибна довершеність була б ознакою вбивчої фальші і доказом цілковитої сліпоти.