Та дівчинка влетіла просто в обійми Геллер, яка, на додачу до всього, теж з’явилася на галявині. Ще її нам бракувало! Вона вже все знала; вчителька перехопила її біля школи і все виляпала, я збагнув це, не питаючи жодного слова. І ось бідолаха стояла, пригорнувши до себе дитину, що заходилася плачем, і дивилася на нас таким самим поглядом, як допіру дивилася її дочка. Звісно, вона знала кожного з-поміж нас: Феллера, Генці і, на жаль, навіть прокурора; ситуація була дивна й нестерпна; ми зніяковіли й почувалися по-дурному; все обернулося на жалюгідну, нікчемну комедію. «Він бреше, бреше, бреше, — і досі несамовито лементувала дитина, — бреше, бреше, бреше!» Тоді до них підійшов Маттеї, покірний, розгублений.

— Пані Геллер, — почав він чемно, ба навіть принижено, хоч це було вже ні до чого, тепер нам лишалося тільки одне: мерщій кінчати з цією справою, кінчати назавжди, байдуже, чи існує вбивця, чи ні. — Пані Геллер, я дізнався, що Аннемарі одержала від незнайомого чоловіка шоколад. У мене виникла підозра, що це той самий чоловік, який кілька тижнів тому заманив шоколадом отаку ж дівчинку в ліс і там убив її.

Маттеї говорив так сухо й офіційно, що я мало не зареготав. Жінка спокійно дивилася йому в очі. А тоді тихо озвалася, так само офіційно і ввічливо:

— Пане доктор, ви взяли сюди Аннемарі й мене, тільки щоб знайти того чоловіка?

— Іншої ради не було, — відказав комісар.

— Ви свиня, — спокійно, з незворушною міною мовила жінка, взяла за руку свою дочку і пішла лісом до автозаправної станції.

Тіні густішали, ми стояли на галявині серед консервних бляшанок, покрученого іржавого дроту, а наші ноги грузли в попелі й листі. Все вже скінчилося, весь задум виявився безглуздим і сміховинним. Поразка, катастрофа. Тільки Маттеї не піддавався. Він стояв у синьому комбінезоні, суворий, сповнений гідності. Нараз — я не повірив своїм очам — він ледь уклонився прокуророві й мовив:

— Пане Буркгард, нам треба чекати далі, нічого не вдієш. Чекати, чекати і ще раз чекати. Якщо ви дасте мені шістьох чоловік і рацію, цього вистачить.

Прокурор перелякано витріщився на мого колишнього помічника, сподіваючись, мабуть, усього, тільки не таких слів. Він саме збирався сказати нам свою думку, а тепер ковтнув кілька разів повітря, витер рукою чоло, повернувся і раптом рушив разом із Генці в ліс. За мить вони щезли з очей. Я дав Феллерові знак теж іти.

Ми з Маттеї зосталися вдвох.

— А тепер послухайте мене, — гаркнув я, поклавши собі врешті навести його на розум. Я гнівався на самого себе за те, що дозволив і підтримав ту дурну витівку. — Операція провалилася. Ви самі це розумієте. Ми чекали понад тиждень, але ніхто не прийшов.