Маттеї не відповів. Він пильно й сторожко озирнувся навколо. Тоді пішов до узлісся, перетнув галявину і повернувся назад. А я й досі стояв на смітнику по кісточки в попелі.

— Дівчинка чекала на нього, — мовив він.

Я заперечливо похитав головою:

— Дівчинка приходила сюди, щоб побути самій, посидіти біля ручая, помріяти зі своєю лялькою і поспівати «Марія сиділа на камені». А ми тлумачили це по-своєму — начебто вона чекає на когось.

Маттеї уважно вислухав мене.

— Хтось дав Аннемарі їжачків, — уперто й переконано проказав він.

— Справді, хтось дав Аннемарі шоколад, — погодився я. — Та мало хто може подарувати дитині цукерки. А те, що їжачки на дитячому малюнку означають трюфелі, — це тільки ваше припущення, і довести його ви не можете.

Маттеї і цього разу нічого не відповів. Він знов подався на узлісся, ще раз обійшов усю галявину, щось пошукав у купі листя, та швидко кинув шукати й повернувся до мене.

— Це типове місце вбивства, — сказав він. — Хіба ви не відчуваєте? Я чекатиму далі.

— Які дурниці, — відповів я, змерзлий, стомлений, пойнятий жахом і відразою.

— Він прийде сюди.

— Дурниці, безглуздя, ідіотизмі — у нестямі закричав я.

Маттеї ніби не чув.

— Ходімо до автозаправки, — сказав він.

Я зрадів, що нарешті піду з того проклятого місця. Сонце вже сідало, по землі простяглися довгі тіні, тільки долина палала в щирому золоті, а чисте небо ясніло блакиттю. Та все мені остогидло, я наче опинився на якійсь величезній поштовій листівці, зробленій без краплини смаку. Ми пішли. З лісу виринуло кантональне шосе, у відкритих машинах сиділи люди в барвистому вбранні — повз нас мчало багатство. В цьому було щось абсурдне. Нарешті ми дісталися автозаправки. Біля колонки в моїй машині куняв Феллер, на гойдалці зарюмсана Аннемарі співала деренчливим голоском «Марія сиділа на камені», а на порозі, прихилившись до одвірка, стояв парубок, мабуть, робітник із цегельні: розхристана сорочка, волохаті груди, сигарета в роті й зухвала посмішка. Не звернувши на нього ніякої уваги, Маттеї пішов у маленьку кімнату, де оце ми з вами сиділи; я подався за ним. Маттеї поставив на стіл пляшку горілки, випив чарку, тоді ще й ще. Я не міг нічого пити-, так мені все остогидло.

Геллер ніде не було видно.

— Важкувато мені буде впоратися, — мовив Маттеї. — Хоча до галявини не так уже й далеко. Чи ви гадаєте, краще чекати тут, на автозаправці?

Я нічого не відповів. Маттеї сновигав туди й сюди по кімнаті, пив і не зважав на те, що я мовчу.

— Тільки прикро, — мурмотів він, — що Геллер і Аннемарі все знають, та якось воно владнається.