— Чимало ж видудлив той клятий Вінтер, — пробурмотів начальник поліції.

— Розпорядися, щоб мене нарешті забрали, — запропонував убивця.

— Будь ласка. Але потім тобі вже не поможе ніщо. — Начальник поліції також устав, відімкнув двері кабінету й подзвонив. — Відведіть його, — наказав він вахмістрові, що ввійшов до кабінету. — Він заарештований.

Запізніла підозра. Мої намагання переказати ці розмови — власне, «можливі варіанти», оскільки сам я їх не чув, — це не спроба написати роман, а необхідність змалювати кожну подію якомога вірогідніше. Але тут нічого складного нема. Правосуддя чиниться значною мірою за лаштунками, це правда, одначе там-таки, за лаштунками, розмиваються начебто так чітко окреслені зовні обов’язки й повноваження, міняються чи інакше розподіляються ролі, відбуваються розмови між дійовими особами, що на людях виступають непримиренними ворогами, і взагалі панує зовсім інша тональність. Не все можна запротоколювати й додати до справи. Одну інформацію розголошують, іншу приховують. Так, приміром, начальник поліції був зі мною завжди відвертий, балакучий, доброхіть про все розповідав, дозволяв зазирати до важливих паперів, нерідко й переступав задля мене свої повноваження, одне слово, він ставиться до мене — ще й тепер — прихильно. Та й сам Штюссі-Лойпін був зі мною цілком ввічливий, навіть після того, як я давно вже опинився в іншому таборі; це тільки недавно вітер повіяв не з того боку, але причина тут зовсім інша. Кажу ж, мені не треба вигадувати ці розмови, досить лише їх реконструювати.

Ні, мої «літературні» труднощі полягають в іншому. Я розумію, навіть задумане мною вбивство та самогубство не стануть достатнім доказом моєї правдивості. Та коли я описую ці події, мене знов і знов посідає безглузда надія все ж знайти такий доказ. Може, мені пощастить, скажімо, з’ясувати, де подівся Колерів револьвер. Адже зброю, якою було вчинене вбивство, так і не відшукали. Спочатку цій обставині ніхто не надав значення, і на слідство вона не вплинула. В тому, хто злочинець, суд не сумнівався, свідків було задосить — персонал «Театрального», численні відвідувачі. І коли на початку розслідування начальник поліції і робив усе можливе, аби знайти револьвер, то не заради того, щоб довести вину Колера, — в цьому не було ніякої потреби, — а просто задля порядку. То був його, так би мовити, криміналістський стиль. Проте начальника поліції спіткала невдача. Хоча це просто не вкладається в голові. Дорога, якою почесний доктор Ісаак Колер їхав з ресторану до концертної зали, була відома, і там усе обшукали до квадратного сантиметра. Вистріливши в професора, що поглинав своє tournedos Rossini, Колер відразу сів до «роллс-ройса» поруч із міністром — тому саме снилося віскі, ми про це знаємо. В аеропорту вбивця з міністром вийшли з машини, але шофер (він-бо ні про що не здогадувався) не помітив на сидінні ніякого револьвера; директор швейцарської авіакомпанії, який вибіг вітати високого гостя, теж нічого не завважив. У вестибюлі постояли, поговорили, для годиться висловили захоплення будівлею чи, точніше сказати, її внутрішнім оздобленням, потім неквапом рушили до літака, при цьому Колер легенько підтримував міністра.