Розмова №2 (можливий варіант). В управі начальник поліції повів почесного доктора до свого кабінету. В машині вони не перемовилися жодним словом, і тепер начальник поліції рушив попереду порожнім, тьмяно освітленим коридором. У кабінеті він мовчки показав Колерові на зручне шкіряне крісло, замкнув зсередини двері, скинув кітель.
Розмова №2— Влаштовуйся зручніше, — мовив він.
— Дякую, мені й так зручно, — відповів, уже сидячи, колишній кантональний радник.
Господар кабінету поставив на столик між двома кріслами дві склянки, дістав із шафи пляшку червоного вина.
— Вінтерів шамбертен, — пояснив він і налив. Потім також сів, хвилю дивився перед себе, а тоді заходився ретельно витирати хустиною піт на шиї і чолі.
— Ісааку, любий мій, — почав він нарешті, — скажи мені, бога ради, навіщо ти застрелив отого старого цапа?
— Ти маєш на увазі... — трохи нерішуче почав кантональний радник.
— Ти взагалі бодай розумієш, що зробив? — урвав його начальник поліції.
Почесний доктор відповів не зразу. Спершу він неквапно надпив вино, потім звів на співрозмовника трохи іронічний чи скоріше навіть здивований погляд.
— Звичайно, — сказав він нарешті. — Звичайно, розумію.
— І навіщо ж ти застрелив професора Вінтера?
— A-а, он що! — мовив кантональний радник і ніби про щось замислився. Тоді засміявся: — То он воно що! Непогано.
— Що непогано?
— Та все.
Начальник поліції не знав, що й відповісти. Він сидів спантеличений і злий. А вбивця, навпаки, аж повеселішав, він раз у раз нишком усміхався сам до себе і, здавалося, навіть не знати з чого тішився.
— Ну? То навіщо ти застрелив професора? — втрете запитав начальник поліції — рішуче, вимогливо — і знову витер піт на чолі та шиї.
— Я не мав на це ніякої причини, — признався кантональний радник.
Начальник поліції вражено втупився в нього, не вірячи своїм вухам, тоді вихилив увесь шамбертен, наповнив свою склянку, ще й при цьому розлив вино.