Всі урочисто прощаються. Колер із директором повертається до вестибюля, ще раз кидає погляд на літак, що вже розганяється на злітній смузі, тоді купляє в кіоску «Нойє цюрхер цайтунг» та «Національцайтунг», перетинає вестибюль (весь час із директором авіакомпанії, але вже не звертаючи уваги на внутрішнє оздоблення), виходить до машини, від аеропорту їде на Цоллікерштрасе, двічі сигналить під будинком вдови, яка теж ні про що не здогадується, і з’являється відразу (вони вже спізнювались), а з Цоллікерштрасе вони поспішають до концертної зали. Ніде ані сліду зброї, вдова також нічого не помітила. Револьвер зник, наче розтанув. Начальник поліції наказав якнайпильніше обшукати «роллс-рейс», потім вулиці, якими їхав Колер, його віллу, сад, кухарчину кімнату, шоферове житло, квартиру на Фрайєштрасе. Анічогісінько. Начальник поліції ще кілька разів напосідався на самого Колера, навіть кричав, одного дня допитував його годинами. Почесний доктор тримався блискуче, а от у Горнуссера, слідчого, що продовжив допит, духу забракло. Потім заявив протест прокурор: мовляв, поліція і слідчий не мали підстав удаватися до такого скрупульозного допиту, револьвером більше, револьвером менше, це не має тепер особливого значення, шукати далі зброю — це тільки викидати на вітер гроші платників податків; одне слово, начальник поліції і слідчий повинні припинити пошуки. А зниклий револьвер набув значення багато пізніше, завдяки Штюссі-Лойпіну. І те, що в останні дні в мені знов ожила надія, — вже інша історія, і саме в цьому й полягають труднощі мого сміливого задуму. Моя роль рятівника справедливості жалюгідна, я тільки й можу, що писати, та тільки-но в моїй голові зринає хоч якась невиразна ідея, я кидаю свого Бахуса, біжу до машини (у мене знов «фольксваген»), запускаю двигун і мчу — як, наприклад, позавчора вранці — до начальника відділу кадрів швейцарської авіакомпанії. В мене тоді сяйнула одна думка, грандіозне рішення. Я їхав, мов у тумані, чудом дістався до аеропорту й сам живий-здоровий, і нікого не збив. Проте начальник відділу кадрів не забажав зі мною розмовляти, навіть не прийняв мене. Додому я їхав уже не з такою шаленою швидкістю, і на перехресті поліцейський навіть гукнув мені, чи не поганяю я часом волами. На душі в мене знов було так, наче я своє вже відспівав. Ще раз найняти для розслідування приватного детектива Лінгарда? Ні, про це годі й думати — він коштує надто дорого. До того ж за нинішніх обставин Лінгард уже навряд чи й дасть згоду — хто ж рубатиме сучок, на якому сам-таки й сидить! Отож мені не залишилося нічого іншого, як спробувати побалакати з Елен самому. Я подзвонив їй. Кудись пішла. «До міста». Я вирушив навмання, пішки, з наміром обійти всі ресторани й книгарні, і раптом натрапляю на неї перед кафе «Селект», кидаюся до її столика, але поруч сидить Штюссі-Лойпін, і перед ними пляшка каппуччіно. Що Елен не сама, я помітив аж в останню мить, коли вже опинився біля столика, й стояв розгублений — адже я шукав тільки її — і злий, бо коло неї сидів саме Штюссі-Лойпін. Та яке це мало значення, вони вже давно, мабуть, зустрічалися в ліжку, донечка вбивці й рятівник її татуся; вона — колишня моя кохана, він — колишній мій шеф.