— Доброго здоров’я! — звернув я на себе увагу, все ще тримаючи в руці листа до Колера.

Професор Кнульпе на моє привітання не відповів, а тільки невдоволено зиркнув на мене згори крізь свої запорошені окуляри без оправи. Його дружина (в таких самих окулярах) теж промовчала;

— Я не певен, пане професор, чи ви ще пам’ятаєте мене, — сказав я трохи збентежено.

— Чого ж, — озвався Кнульпе. — Пам’ятаю. Вивчали юриспруденцію і байдикували в мене на лекціях із соціології. Ви нагадуєте мені вічного студента. Іспити поскладали?

— Вже давно, пане професор.

— Стали адвокатом?

— Так, пане професор.

— Молодця, молодця. Мабуть, соціал-демократ, еге? — Трошки; пане професор.

— Сумлінний раб капіталу, еге? — підпряглася пані Кнульпе.

— Трошки, пані професор.

Видно, вам щось гнітить душу, — вирішив Кнульпе: — Так, пане професор.

— Проведіть нас, — мовила вона.

Я рушив з ними. Ми пішли в бік «Павичів». Листа я так і не вкинув — просто забув про нього. Але ж у місті ще багато поштових скриньок!

— Ну? — озвався професор.

— Я був у почесного доктора Ісаака Колера, пане професор. У в’язниці.

— Так-так. Навідали нашого розвеселого вбивцю. Ох-ох-ох... А він що — викликав і вас до себе?

— Атож.

Отак вони мене й розпитували — то він, то вона.

— Він і досі щасливий?