Причиною його радощів було одне жалобне повідомлення у нашій всесвітньовідомій місцевій газетці. Господу Богові було вгодно внаслідок трагічного нещасного випадку «покликати до себе незабутнього нашого чоловіка, батька, сина, брата, дядька, зятя і свояка Отто Еріха Куглера, що його життя було сповнене любові».

— Ваш ворог? — поцікавивсь я.

— Мій товариш.

Я висловив співчуття.

— Мабуть, захотів побачити на небі «Хамелеона й увігнався в дерево, отой наш славний, добрий, любий Куглер, — радісно розповідав Фрідлі, посьорбуючи каву й жуючи булочку. — Покотивсь у вічне життя![31]

— Шкода, — мовив я.

— Побачили б ви його «фіат» — млинець із бляхи!

— Жах!

— Доля. Всі ми смертні.

— Звісно.

— Юначе, — сказав Фрідлі, — ви, бачу, анітрохи не здогадуєтесь, що означає цей удар долі для моєї скромної особи!

Я таки не здогадувався. А гладка «скромна особа» сиділа й по-дружньому витріщалась на мене.

— У Куглера залишилася вдова, — пояснив Фрідлі. — Чарівна жіночка.

Мені все стало ясно.

— І ту чарівну жіночку ви тепер хочете взяти заміж?

Архітектор Фрідлі «похитав тією частиною свого жиру, де, як я міг здогадатися, була голова.

— Ні, юначе, я хочу взяти заміж не вдову, а дружину її коханця. Теж розкішна жіночка. Дійшло? Все дуже просто: щоб узяти вдову, коханцеві доведеться розлучитись, а я тоді візьму його дружину.

— Суспільна арифметика!

— Дійшло!

— Але ж тоді вам теж доведеться розлучитись, — нагадав я йому, вже сподіваючись у душі, що й сам поживлюся на цьому ділі.