Наглядач підхопився і простяг мені запальничку.

— Залюбки, пане кантональний раднику, ну звісно! — він також сяяв.

Потім наглядач знову сів. Я закурив. Щирість цих двох стомлювала мене. Хотілося відчинити незаґратоване широке вікно, проте у в’язницях робити це, певно, не дозволялося.

— Бачите, Шпет, — сказав Колер, — я простий в’язень, не більше, а Мезер — один з моїх наглядачів. Чудовий чоловік. Він відкриває мені таємниці бджільництва. Я вже відчуваю себе пасічником. А з наглядачем Бруннером — вам треба познайомитися із ним — я вивчаю есперанто. Ми розмовляємо тільки цією мовою. Ви маєте змогу пересвідчитись самі: тут повсюди веселий настрій, затишок, щирість. І небачена злагода. Я став цілком щасливою людиною. Чому? О господи!.. Я тут вивчаю в оригіналі Платона, плету кошики... А вам не потрібен кошик, Шпет?

— На жаль, ні.

— У пана кантонального радника не кошики, а шедеври, — гордо озвався зі свого кутка Мезер. — Я сам навчив його плести їх, а тепер він уже заткнув за пояс усіх наших кошикарів! Їй-бо, не брешу.

— На жаль, — знову мовив я, — кошик мені не потрібен.

— Шкода, — сказав Колер. — А то б я залюбки вам подарував.

— Дуже мило з вашого боку.

— На згадку.

— Нічого не вдієш.

— Шкода. Страшенно шкода.

Я вже почав утрачати терпець і кінець кінцем не витримав.

— Дозвольте запитати, навіщо ви мене сюди покликали?

— О, даруйте! — похопився Колер. — Ну звісно. Я ж зовсім забув, що ви прийшли звідти, поспішаєте, у вас свої справи... Гаразд, перейдімо до діла. Тоді, у «Театральному», ви мені казали — може, пригадуєте? — що хочете відкрити власну контору.

— Я вже відкрив.

— Мене поінформували. І як там справи?

— Пане Колер, — зітхнув я, — тут навряд чи цікаво заводити про це мову.

— Виходить, погано, — кивнув він головою. — Я так і думав. А ваша контора де — в мансарді на Шпігельгасе, еге ж? Теж погано. Зовсім погано.