Я вражено подякував і сів. Потім запропонував Колерові сигарету. Але той відмовився, пояснивши:

— Я тепер не курю. Використовую нагоду поєднати приємне з корисним.

— Здається, в’язниця вам небияк подобається, пане Колер?

Він здивовано глянув на мене.

— А вам ні?

— Я ж тут не живу.

— Тут прекрасно, — аж засяяв він. — Цей спокій! Ця тиша!.. Життя в мене було, знаєте, виснажливе. Досі. З моїм трестом...

— Уявляю собі, — підтакнув я.

— І ніякого телефону! — провадив Колер. — Я ж просто ожив. Ось погляньте. — Він кілька разів присів. — Ще місяць тому я б так не зробив, — гордо заявив він. — У нас тут своя спортивна спілка.

— Я знаю.

На мурі все ще походжав той самий сповнений надії жирний дрозд; а може, то був уже й інший. Цілком щасливий чоловік доброзичливо розглядав мене.

— А ми вже колись знайомилися, — промовив він.

— Я знаю.

— У «Театральному». Той ресторан відіграв у моєму житті неабияку роль. Ви тоді спостерігали, як я грав у більярд.

— У більярді я нічого не тямлю.

— І досі?

— І досі, пане Колер.

В’язень засміявся і обернувсь до наглядача:

— Мезер, зробіть ласку, дайте нашому юному другові вогню!