— Ще й який!

— І досі сяє?

— Ще б пак!

Ми проминули ще одну поштову скриньку. Я, власне, хотів був нарешті зупинитись і таки вкинути листа з відмовою, але старі простували далі, ні про що не здогадуючись, поквапно й розгонисто. Я мусив аж бігти підтюпцем, щоб устигнути за ними.

— Колер мені розповідав, пане професор, що ви прийняли від нього досить дивне замовлення, — промовив я.

— Дивне? Чому дивне?

— Пане професор, поклавши руку на серце: адже те, що Колер хоче вивчити наслідки власного вбивства — це ж просто казна-що! Ні сіло ні впало застрелює серед білого дня людину, а тоді ще й замовляє соціологічні дослідження — так, мовляв, можна осягнути реальну дійсність!

— Але ж її справді можна осягнути! І досить глибоко.

— І все ж таки тут щось не те. Якась чортівня! — вигукнув я.

Кнульпе аж зупинилися. Мені забило дух. Професор протер свої окуляри без оправи й підступив до мене так близько, що я мусив дивитися на нього знизу вгору, а він на мене — згори вниз. Потім Кнульпе надів окуляри знов. Він дивився на мене витріщеними очима, його обурена дружина — так само. Нарешті вона підійшла до чоловіка, а заразом і до мене.

— За цим стоїть наука, юначе! Наука і більше нічого. Вперше в історії трапляється нагода методично досконало дослідити й вичерпно висвітлити наслідки вбивства в буржуазному суспільстві! І це — завдяки нашому шляхетному й багатому вбивці. Шанс неймовірний! На поверхню спливуть досі не відомі обставини і зв’язки! Родинні, професійні, політичні, фінансові, мистецькі. І не дивно. У цьому світі все пов’язане, як і в нашому рідному місті. Люди спираються одне на одного, протегують одне одному, і коли спіткнеться один, дають сторчака десятки — тим-то в нас багато хто й опиняється під ногами. Я оце з’ясовую, що дало вбивство нашій шановній альма-матер. І це тільки початок!

— Вибачте, машина!

Я потяг обох на тротуар, бо від збудження вони посходили на дорогу, і таксистові довелося різко загальмувати. У машині було повно пасажирів, і стара жінка в утиканому паперовими квіточками капелюшку вдарилася головою в лобове скло, а шофер грубо вилаявся з вікна. Ні пан, ні пані Кнульпе навіть не зблідли.

— Дарма, — кинув професор. — З погляду статистики нема аніякісінького значення — попадемо ми під колеса чи ні. Головне зараз — доручення, головне — наука!

Та пані Кнульпе була іншої думки.

— А мені було б шкода, — заявила вона.

Таксі поїхало далі. Кнульпе знов повів мову про свої соціологічні дослідження.

— Вбивство — це вбивство, певна річ. Одначе для науковця — це феномен, і його, як і будь-який інший феномен, треба вивчити. Досі наука обмежувалася тим, що з’ясовувала причини, мотиви, умови, обставини. Тепер я повинен узятися до наслідків. І тут я дозволю собі заявити таке: це вбивство — просто щастя для альма-матер, щастя для всього університету. У мене в самого руки сверблять, так би мовити, щось таке втнути. Звісно, з приводу цього лиходійства можна тільки пошкодувати, проте смерть Вінтера залишила по собі несподівані проломи, і крізь них повіяло свіжим вітром, новим духом. Стає очевидним таке, чого й у голову не вбгаєш. Наш любий небіжчик був палицею в колесах, відсталим елементом. Ще сам Шекспір сказав: «Зима тривоги нашої»[30]. Та я не схильний ні до святотатства, ні до банальних жартів. Я просто називаю речі своїми іменами, юначе, наводжу факти. Факти — і більш нічого!