Це така передмовка. А зустрілися ми з ним безпосередньо перед «Селектом», відразу по десятій годині. Коли Фрідлі нарешті пішов, я теж устав, щоб укинути листа до Колера, — правда, рішучість моя була, мабуть, уже не та, — і раптом з’явився чи, точніше сказати, під’їхав Лінгард. У червоному «порше». Зупинився. Лінгард знав мене ще з моїх студентських часів, він теж вивчав юриспруденцію, хоча всього один семестр, і колись пропонував мені місце в себе, але я відмовився.

— Адвокате, — мовив він, не дивлячись у мій бік і не встаючи з-за керма відкритої машини, — маєте щось для мене?

— Можливо.

— Сідайте, — запросив він мене.

Я послухався.

— Добре тягне, — сказав я про машину.

— П’ять тисяч, — кинув Лінгард, маючи на увазі, що за такі гроші віддасть «порше». У нього було багато машин, іноді мені навіть здавалося, ніби він щодня їздить іншою.

Я розповів йому про свою зустріч із старим Колером. Лінгард їхав понад озером — він узагалі мав звичку залагоджувати найважливіші справи в машині. «Ніяких тобі свідків», — пояснив він одного разу. Лінгард вів «порше» спокійно, за всіма правилами, й уважно слухав. Коли я закінчив розповідь, він зупинився. Біля телефонної будки.

— Вигідна справа, — мовив він. — Розслідування?

Я кивнув головою:

— Якщо прийму пропозицію.

Він увійшов до телефонної будки, згодом повернувся й повідомив:

— Його дочка вдома.

Ми поїхали на Вайнбергштрасе й поставили машину перед віллою Колера.

— Ходімо, — сказав Лінгард.

Я вражено звів на нього очі.

— Мені що — прийняти його пропозицію?

— Ну звісно.