— Та в газетах усяке пишуть, — нерішуче зауважила Жоржетта. — Авжеж, пишуть. Тільки як там насправді, ніхто не знає. Всі кажуть, що газети брешуть.

— Люди помиляються, світ у самій своїй суті глибоко моральний, — відказав Архілохос, п’ючи своє пер’є так урочисто, немов то було шампанське. — Огюст теж вірить газетам.

— Ні! — вигукнула Жоржетта. — Я ж краще знаю. Огюст не вірить жодному газетному слову.

— Хіба він не вірить спортивній хроніці, яку дають газети?

Цього мадам Білер не змогла заперечити.

— Цнотливість завжди впадає в око, — вів далі Архілохос, протираючи свої погнуті, без оправи, окуляри. — Вона світиться на обличчі президента і світиться на обличчі мого єпископа.

І він обернувся до портрета, що висів над дверима.

— Єпископ надто гладкий, — зауважила мадам Білер, — він просто не може бути цнотливий.

Але Архілохос у своїх переконаннях був непохитний.

— Така вже в нього статура, — заперечив він. — Коли б єпископ не жив цнотливо, як філософ, то був би ще гладший. Ось погляньте на Фаркса: він не вміє стримуватися, ніколи не знає міри, а який він пихатий! Хоч з якого боку на нього глянути, він — грішник, та ще й марнославний. — І Архілохос показав великим пальцем через плече на портрет горезвісного революціонера.

Але мадам Білер затялася:

— Та яке там марнославство! З таким писком і кошлатою чуприною. І з його соціальними симпатіями.

— Це особливий різновид марнославства, — визначив Арнольф. — Не можу зрозуміти, чого тут висить портрет цього спокусника. Адже він щойно вийшов із в’язниці.

— Ой, ніколи не можна всього знати, — сказала мадам Білер і одним духом вихилила чарку кампарі, — ніколи. А в політиці треба особливо стерегтися.

Обернімося знову до протилежної від Фаркса стіни — до єпископа. Він посів друге місце в ієрархічному світі пана Архілохоса. То був не католицький єпископ, хоча мадам Білер була по-своєму доброю католичкою, вона йшла до церкви — коли вже так випадало, — щоб гарненько поплакати (так само плакала вона і в кіно); не був він і протестантським єпископом, хоч Огюст Білер (Густі, син Геду Білера), що походив із німецької Швейцарії (Гроссаффолтерн), перший великий майстер велогонок, котрого виставила Швейцарська конфедерація (див. «Спорт» від дев’ятого вересня 1929 року), не визнавав як цвінгліанин[50] ніяких інших єпископів (правда, він і гадки не мав, що був цвінгліанин); а той єпископ стояв на чолі давньо-новопресвітеріан передостанніх християн, досить-таки рідкісної і не дуже зрозумілої секти, яка поширилася з Америки; тепер портрет єпископа висів над дверима, бо Архілохос уперше з’явився перед Жоржеттою, тримаючи під пахвою той портрет.