— Начальник поліції теж тільки спитав: «І що?» Тоді закурив сигару й промовив: «Торішній сніг». Бенно, мовляв, наклав на себе руки... З’ясувати тепер, хто ж насправді стріляв... Чи, каже, перешукати всю Темзу, щоб знайти револьвера?.. Це неможливо. Бувають випадки, коли правосуддя втрачає глузд, стає просто фарсом. «Ідіть собі, — сказав начальник поліції. — Я забуду про все, що ви мені розповіли».

— А чому батько навіть не згадав про Шпета? — поцікавивсь я.

— Він про нього забув.

— Про Штюссі-Лойпіна теж, — докинув я.

— Дивно, — відказала Елен, — але батько гадає, що вбивство вчинив Бенно, а не він. Тепер тільки я й знаю, що вбивця — мій батько.

— Ви це добре знаєте? — запитав я. — Хоч воно й не дуже ймовірно, та, може, стріляв усе ж таки Бенно?

— Ні, — похитала вона головою. — Батько. Я перевірила револьвер, коли дістала його з міністрового пальта. Я сама його вдома заряджала.

— Нащо ви мені про все це розповіли? — спитав я.

Елен здивовано глянула на мене.

— А нащо ж тоді, питається, ви надіслали мені рукопис? Хіба не для того, щоб довідатися правду? Ви письменник, якого насамперед цікавить не чужа правда, а ваша власна. Головне для вас — написати роман, тільки це і ніщо інше. І коли з’явиться книжка, на ній стоятиме ваше ім’я, а не отого Шпета. А чий рукопис — ваш чи Шпетів, — про це знаєте тільки ви. А ви твердите, нібито одержали його від начальника поліції. Я теж знала того старого базіку. Він частенько приходив до нас із батьком у гості й вибовкував таємниці. Він міг би робити це й у вас. Та коли ви вже надумали писати про мене, то я не хочу вийти такою собі змальованою в стилі Гете розмазнею, з якої всі, кому не ліньки, знущаються. Бо в того старого добродія всі дівчата прісні, крім Філіни, з якою він любив спати.

Вона втупила очі перед себе. Повз вікно пройшов, насвистуючи, молодий садівник.

— Ви знайдете дорогу самі?

Я попрощався. Колер усе ще грав у кабінеті в більярд. À la bande.

Без чотирьох хвилин друга. Я підходжу до дверей свого кабінету. Коли я тільки поставив цю будівлю, з вікна було видно озеро. Тепер усе заступили дерева. Довелося звалити декотрі з тих, яких ще не було, коли я сюди переїхав. Це дуже сумно, коли мусиш валити дерева, вбивати їх. Дуб уже став справжнім велетом. Я дивлюся на дерева й відчуваю час. Свій час. Зовсім не так, як тоді, коли простежую його на небозводі. З тінню жалю я вже спостерігаю Волосожар, Альдебаран, Капелу, зимові зорі. Але поки ще літо, ознака того, що через чотири місяці я на рік постарію[46]. На небозводі об’єктивно відмотується час людини, якій незабаром шістдесят п’ять. Той час можна виміряти. А в деревах він суб’єктивно росте разом зі мною назустріч смерті, і тут його вже не виміряєш, а тільки відчуєш. Але як сприймає час Земля? Я дивлюся на нічне озеро: воно не змінилось, коли не брати до уваги того зла, якого завдали йому люди. І все ж таки: на скільки років відчуває себе Земля? Об’єктивно. Старою як світ? На чотири з половиною мільярди років? Чи, може, суб’єктивно вона відчуває себе в розквіті літ, оскільки Сонце зігріватиме її ще цілих сім мільярдів років? А може, для неї час пролітає блискавкою, і вона відчуває себе нестримною, невгамовною силою? Вона клекоче, рве континенти, вивергає з себе гори, зсуває шари, випліскує на суходіл моря. Може, під ногами в нас не твердий ґрунт, а навпаки, хисткий, який щохвилини може розверзнутись і поглинути нас? А як там справи з часом людства? Ми виміряли його як можна об’єктивніше й поділили на давнину, середньовіччя, новий час і новітній, а тепер очікуємо ще новітнішого. Але ж є і ще вишуканіші поділи, як, скажімо, той, де після східного завіту йде доба греків, а з нею межують Цезар та Ісус Христос, а за ними настає доба релігій, Ренесанс врочистими дзвонами проголошує добу реформації, і ось уже починається нова доба, в якій розум заклякає не зупинятися, він закликає й досі, закликає нас не бути дріб’язковими, перша й друга світові війни, а також Освенцим — то просто епізоди, про Чапліна знають більше, ніж про Гітлера, у Сталіна вірять тільки албанці, а в Мао — кілька перуанських терористів. Сорок років миру — це щось та означає; правда, мирно не скрізь, а власне, тільки між наддержавами, в Європі, на Тихому океані загалом — та в Японії, що спокутувала свою вину Хіросімою і Нагасакі. Навіть Китай відчиняє двері для туристів. Та як йому ведеться, цьому мирові, чи має він узагалі час — свій час — так себе називати? Невже час у нього зупинився, а коли так, то чи знає він, що з ним робити? А може, час вислизає від нього? Може, час проноситься над ним, мов ураганний вітер, мов смерч, що жбурляє одну на одну машини, змітає з рейок поїзди, розбиває об гірські хребти реактивні літаки, спопеляє міста? Як протікає об’єктивно час нашого сорокарічного миру, час, що піддається вимірюванню, час, коли справжня війна, до якої світ озброюється, здається дедалі немислимішою, і все ж про неї не перестають думати? Чи не прибрав наш мирний час — щоб зберегти його, мільйони людей виходять на демонстрації, несуть транспаранти, співають популярних пісень і моляться — уже давно форми того, що його ми колись називали війною? І чи не називаємо ми, щоб заспокоїти себе, всі катастрофи мирними? Світова історія замилює людству очі, запевняючи, нібито час безконечний. Може, для Землі він, за об’єктивними вимірами, — лиш короткий епізод, дрібніший навіть від трапунку в межах земної миті, з погляду Всесвіту його навряд чи й визначиш, бо слід він залишає ледве помітний. Дорійці, щойно вийшовши з землі й ще не обтрусивши з себе глину, гадали, що напали самі на себе. Отак і ми: щойно льодовиковий період залишився позаду, нападаємо — у мирний час і у воєнний — самі на себе, чоловіки на жінок, жінки на чоловіків, чоловіки на чоловіків, жінки на жінок, і керує нами не здоровий глузд, а інстинкт, який розвивався на мільйон років довше, ніж здоровий глузд, і мотиви якого незбагненні. Так ми, загрожуючи одне одному атомними, водневими й нейтронними бомбами, стримуємо одне одного від найгіршого; б’ємо себе, мов горили, кулаками в груди й відлякуємо так інші табуни горил, а насправді наражаємо себе на небезпеку загинути від миру, який прагнемо зберегти, накриваючись при смерті віттям померлих лісів. Стомлено повертаюсь я до робочого столу. До свого бойовища, до оселі моїх створінь, але не до іншої дійсності, а до тієї, що її час — не наш — минув. Я сам її винайшов і сам не можу розгадати. У моїх створінь своя дійсність, вони відвоювали її в моєї уяви, а отже, і в моєї дійсності, в часу, що його я віддав, плекаючи їх. Отак і вони стали часточкою загальної дійсності, а отже, тим можливим варіантом, один з яких ми називаємо світовою історією, бо й вона обснована коконом наших вимислів. Та чи безглуздіша історія, яка стала дійсністю лише в моїй уяві і яка тепер, перенесена на папір, віддаляється від мене, за світову історію? Хіба їй загрожують землетруси менше, ніж тій землі, що на ній ми будуємо наші міста? А Бог? Згадаймо про нього — хіба він діяв не так, як почесний доктор Ісаак Колер? Хіба Шпет не міг відмовитися від доручення шукати вбивцю, якого насправді не було? Хіба ж він не мусив знайти вбивцю, якого не існувало, так само, як людина, вкусивши плід із дерева пізнання добра і зла, мусила знайти бога, якого не існувало, — диявола? А хіба цього вигадав не бог, щоб виправдати своє невдале творіння? Хто винен? Той, хто дає доручення, чи той, хто його приймає? Той, хто забороняє, чи той, хто забороною нехтує? Той, хто видає закони, чи той, хто їх порушує? Той, хто допускає свободу, чи той, хто нею користується? Нас занапащає свобода, яку ми дозволяємо іншим і яку ми дозволяємо собі. Я йду з свого кабінету; у ньому порожньо — немає моїх створінь. Пів на п’яту. На небосхилі я вперше бачу Оріона. На кого полює той красень-велет?