— Ця розмова, — озвалась Елен трохи згодом (ми вже налили по третій коньяку, а з сусідньої кімнати долинало стукання більярдних куль), — ця розмова лишила в моїй пам’яті ще лиховісніший слід, ніж те, що сталося у «Спочинку». Я погасила в себе світло й довго дивилася тієї безконечної ночі на далекі холодні зорі. Їм було байдуже — чи є на нашій Землі, цій невимовній мізерії, життя, чи нема, вже не кажучи про людські долі. І раптом у душу мені закралася підозра: а може, батько сам хотів, щоб я пішла туди, може, він і сподівався, що моя цікавість візьме гору? Але чому карлиця вибрала мене? Кого вона мала намір зганьбити — мене чи батька? Якщо батька, то чого ж він спершу відраджував мене мститися? Може, він хотів просто обміркувати — приймати бій чи ні? Коли так, то що то був за бій? Хто виступав проти кого? Батько часто напівжартома згадував про цегельний трест. Мені не давала спокою думка про те, що за цим трестом, мабуть, ховаються інші, куди важливіші підприємства. Батько іноді щось казав про силікон, за яким нібито майбутнє. Та хоч кого я розпитувала, всі в один голос відповідали, що не мають про це й гадки. Може, між батьком і Людевіцом точилася боротьба за владу? А може, те, що зі мною сталося, всього лише знак Моніки Штайєрман батькові? Знак, яким вона хотіла сказати, що не терпітиме далі його втручання?

Я замислився над словами Елен.

— Одне мені не зрозуміло, — мовив я. — В Мюнхені ваш батько розповідав про те, що вчинив убивство. Гаразд. Мотив він назвав вигаданий. Але те, що ідея скористатися револьвером політика сяйнула йому вже перед самим рестораном, — це неймовірно, ні, просто неймовірно!

Елен звела на мене уважний погляд. То була з біса вродлива жінка.

— Маєте рацію, — відповіла вона. — Батько сказав неправду. Ми з ним про все домовились. Бідолаха Шпет здогадався. Батько застрелив Вінтера власним револьвером, а тоді поклав його в кишеню міністрові. А в літаку я забрала револьвер з міністрового пальта й викинула в Лондоні в Темзу.

— Міністр летів до Лондона не швейцарським літаком, — зауважив я.

— Штюссі-Лойпін мав рацію, коли опротестував рішення суду, — відповіла Елен. — Але він не міг знати, що на бажання міністра я супроводжувала його до Лондона. Щоб дістати його запрошення, я довго навідувала його в приватній клініці.

Вона замовкла. Я сидів і розглядав її. У неї позаду було життя, і в мене позаду було життя.

— Шпет? — спитав я.

Вона не відвела очей. Я розповів про свою зустріч із ним. Елен мовчки вислухала.

— Шпет створив собі про мене хибне уявлення, — спокійно промовила вона. — Ви теж матимете про мене хибне уявлення. Вже через кілька тижнів після тієї ночі я почала зустрічатися з Вінтером, потім із Бенно. Через те Бенно з Вінтером посварилися, потім посварилися Дафна й Бенно, а Дафна покинула Моніку Штайєрман. З ким я тоді спала ще, тепер не має значення. Найлегше буде сказати так: з усіма. Я й сама себе не розумію. Я весь час намагаюся раціонально пояснити щось ірраціональне, однак моя поведінка завжди бере гору над здоровим глуздом. Може, всі ці пояснення — всього-на-всього спроби виправдати мою вдачу, яка тієї ночі у віллі вирвалась на волю? Може, мені тільки й треба, щоб мене раз у раз ґвалтували, бо людина лиш тоді справді вільна, коли її ґвалтують, — вільна зокрема й від власної волі. Але це теж тільки одне з пояснень. Мене ніколи не покидало моторошне відчуття, ніби я — не що інше, як знаряддя в батькових руках. Всі, кого він назвав тоді за більярдним столом, загинули. Загинули в тій послідовності, яку він їм визначив. Остання була Моніка Штайєрман. Два роки тому. Батько порадив їй укласти гроші в одне підприємство, яке виробляло зброю. Це скінчилося тим, що «Трег АГ» збанкрутував. Після цього карлицю знайшли мертву на її острові в Греції. Чотири охоронці були продірявлені кулями. А саму її знайшли аж через півроку — вона стриміла головою вниз у дуплі оливи. Хіба ви про це не читали?