— Це ім’я нічого мені не говорило, — відповів я.

— Коли в газетах з’явилося повідомлення про те, що Моніка Штайєрман зникла, — провадила Елен, — я натрапила в батька на столі на телеграму. Там стояло лише кілька цифр — одинадцять, сім, тисяча дев’ятсот п’ятдесят три. Якщо їх прочитати як дату, то вийде день, коли мене зґвалтували. Та чи карлицю вбили за дорученням батька, і хто це зробив, і хто стояв за тими, що це зробили, і хто знову ж таки за тими? Чи означала смерть Моніки Штайєрман кінець економічної війни? І чим була та війна як боротьба за владу — чимось раціональним чи ірраціональним? Що діється в світі? Я цього не знаю.

— Я цього теж не знаю, — промовив я.

— Повернімося до Шпета, — запропонував я. — Якщо вам не важко.

— Не важко, — мовила Елен. — Коли Шпет прийняв батькове доручення, я сподівалася, що він усе розкопає.

— Розкопає — що?

— Що батька штовхнула на вбивство я.

— Не дуже логічно.

— Чому ж? — заперечила Елен. — Батька штовхнула на вбивство я. У мене був вибір.

— Ви ходите колом, — заявив я. — Спершу переклали всю вину на батька, тепер берете її на себе.

— Ми винні обоє, — відповіла Елен.

— Збожеволіти можна! — кинув я.

— Це я збожеволіла, — відказала Елен.

— Далі! — зажадав я.

Елен не дала вивести себе з рівноваги. Коли суд виправдав її батька, провадила вона, Шпет наговорив їй грубощів і мало не довідався правду. Тоді вона пішла до начальника поліції і в усьому призналася.

— Тобто як?

— А так. Я в усьому призналася, — повторила Елен.

— І що?

Вона помовчала. Потім сказала: