Після розмови з єпископом Мозером у геть прокуреній кімнаті з важкими портьєрами на вікнах, з письмовим столом і стінними полицями, заставленими творами класиків та Бібліями, і після того, як брат Бібі, що читав під єпископовим вікном газету («Суар»), дістав бажані гроші, член Всесвітньої церковної ради залюбки поїхав би відразу на бульвар Сен-Пер; та дзиґарі на церкві Єзуїтів біля площі Гійом пробили тільки шість разів, і він вирішив зачекати до восьмої, як вони з Хлоєю і домовлялися, хоча йому було боляче уявляти, що дівчина ще дві зайві години працюватиме служницею. Архілохос надумав сьогодні ж оселитися з нею в готелі «Рітц» і наперед усе підготував: замовив два номери, один — на другому поверсі, інший — на шостому, аби не засоромити дівчини й аби він сам як член Всесвітньої церковної ради не опинився у скрутному становищі. Потім він спробував розшукати метра Дютура, та, на жаль, без успіху. Він тільки дізнався, що метр Дютур — адвокат, він же і нотаріус, — пішов оформляти передачу якогось будинку іншій особі. Тож Архілохос мав ще понад півтори години вільного часу. Він підготувався до зустрічі, купив квіти, довідався, де є непоганий ресторан, бо у той безалкогольний, що містився навпроти Всесвітньої служби здоров’я, він не хотів іти, а про ресторанчик «В Огюста» теж не могло бути мови. Хоч як було йому прикро, та він розумів, що в цьому елегантному вбранні туди не можна йти. Його костюм від О’Ніл-Папперера не пасував до жовтої майки мосьє Білера. І хоч як гризло його сумління, він поклав неодмінно обідати в «Ріт-ці», звісно, без вина, замовив столик і, пойнятий радістю чекання, подався на виставку картин Пассапа, яку випадково виявив просто навпроти «Рітца» у салоні Наделера; через велику кількість відвідувачів салон був відчинений і ввечері. Тут виставили й останні Пассапові картини (кути в шістдесят градусів, еліпси й параболи). Архілохос із захватом, майже молитовно милувався ними, блукаючи із своїми квітами (білі троянди) по ясних залах разом із американцями, журналістами й художниками. Та зненацька він аж сторопів перед картиною, написаною синім кобальтом і вохрою, на полотні, власне, нічого не було, крім двох еліпсів та однієї параболи. Спаленівши по самі вуха, він вражено втупився в картину, нервово стискаючи в руці квіти, тоді нараз кинувся звідти тікати, гнаний панічним жахом, піт лив з нього ливцем, а водночас наче морозом сипонуло йому за шкіру; він ускочив в якесь таксі, але перед тим все ж таки спитав адресу художника в пана Наделера, той саме стояв у чорному смокінгу біля каси, усміхався і тер собі руки.