На «Юлії» виявилися містер і місіс Уїмени; коли по обіді Архілохос опинився біля них, вони вочевидь занепокоїлися.

Середземне море. Палуба, осяяна сонцем. Скрізь шезлонги. Архілохос пояснив:

— Я мав честь уже кілька разів розмовляти з вами.

— Well, — пробурмотів містер Уїмен.

Арнольф попросив вибачити йому. Тоді сталось якесь непорозуміння.

— Yes, — сказав містер Уїмен.

Потім Архілохос попросив дозволу допомагати в розкопках на його колишній батьківщині.

— Well, — відповів містер Уїмен і закрив фаховий часопис з археології, а тоді додав, натоптуючи свою коротку люльку: — Yes.

І от він у Греції, на Пелопоннесі, в місцевості, що аж ніяк не відповідає його уявленню про батьківщину, ту прекрасну країну, яку він подумки собі створив. Він шукає старожитності, під пекучим сонцем довбає тверду землю. Навкруги тільки каміння, змії, скорпіони й кілька кривулястих оливкових дерев на обрії. Невисокі голі гори, джерела, що давно повисихали, жодного кущика. Над головою вперто кружляє шуліка, його ніяк не відігнати.

Багато тижнів, умиваючись потом, длубав він мотикою невеличкий пагорб і коли нарешті майже зрив його, всі побачили напівзруйнований мур, ще трохи засипаний піском. Пісок розжарювався проти сонця, залазив під нігті, від нього гноїлися очі. Містер Уїмен висловив надію, що вони відкопали Зевсів храм, а місіс Уїмен запевняла — це храм Афродіти. Вони так голосно сперечалися, що їх було чути аж за кілька миль. Греки давно вже пішли додому. Комарі зумкотіли, мухи пообліплювали Арнольфові обличчя, лізли в очі. Уже залягав присмерк, десь далеко кричав мул, протягло й жалібно.

Ніч була холодна. Архілохос лежав у наметі, просто біля місця, де вони копали, а містер і місіс Уїмени — за десять кілометрів звідси, в головному місті округи — злиденному закутку. Над наметом літали нічні птахи й кажани. Поблизу завив якийсь невідомий звір, можливо, вовк, а тоді все затихло. Архілохос заснув. Над ранок йому причулася чиясь легка хода, та він не схотів прокидатись і спав далі. Аж коли червоне розжарене сонце піднялося за-за тих безглуздих голих горбів і його промені впали на намет, Архілохос підвівся. Він поплентався до ще безлюдного місця розкопок, до напівзруйнованого муру. Там було холодно. Високо вгорі знову кружляв шуліка. Серед стародавніх руїн іще панувала пітьма. В Арнольфа боліли ноги й руки, та він узявся до роботи, витяг лопату. Перед ним виявилась якась довгаста купа піску, в сутінках він не міг її добре роздивитись, але вже при перших дотиках лопатою він відчув, що то якась річ. Мабуть, богиня кохання або й сам Зевс, подумав він, цікавий дізнатися, хто мав слушність — археолог чи його дружина. Він заходився обома руками відгортати пісок — і відкопав Хлою.