Через парк Архілохос просто побіг — йому кортіло якнайшвидше обійняти Хлою. Вілла в стилі рококо була яскраво освітлена, звідти назустріч йому линув несамовитий лемент і спів. Парадні двері були широко розчинені. Дим від сигар і люльок висів у повітрі важкою жовтою хмарою; брат Бібі із своїми діточками заволоділи всім будинком. Скрізь сиділи чи лежали п’яні злодії — на канапах, стільцях, під столами, замотані в зірвані портьєри, вони співали чи варнякали щось невтямне; здавалося, тут зібралися з усього міста бродяги, сутенери, злочинці, на ліжках верещали жінки, виблискуючи голими грудьми, злодіїв було повно і в кухні, вони жерли, жлуктали, плямкали, знищуючи все, що було в коморах і в винному погребці, в їдальні Маттіас і Себастьян грали в хокей дерев’яними протезами, у коридорі дядечко капітан та люба матуся вправлялися, хто влучніше кине ножа, Жан-Крістоф та Жан-Данієль грали в бабки, а Теофіл і Готліб, посадовивши собі на коліна міських повій, спускалися додолу поручнями сходів.

Пойнятий лихим передчуттям, Арнольф помчав угору, на другий поверх, пробіг повз власника салону Наделера, що й досі тремтів у лихоманці на ліжку, проминув будуар, де з ванної кімнати чувся чоловічий спів, плюскіт води й верескливий голос Магди-Марії, а коли Архілохос увірвався до Хлоїної спальні, то побачив у її ліжку брата Бібі з коханкою (роздягненою); Хлої ніде не було, хоч як він шукав, скрізь заглядав, усе перевертав.

— Де Хлоя?

— У чому справа, брате? — докірливо мовив Бібі, смокчучи сигару. — Ніколи не заходь до спальні, не постукавши наперед.

Бібі нічого більше не встиг сказати. З його братом сталася враз дивна зміна. Він прибіг сюди, до своєї вілли, сповнений кохання до Хлої, палкого бажання якнайшвидше її побачити, а тепер ці почуття перетворились у шалений гнів. Яка дурість була з його боку утримувати всю цю родину протягом багатьох років, а як нахабно вони заволоділи його віллою! До цих думок приєднався ще й страх, що він із власної провини втратив Хлою, і все це Архілохоса украй розлютило. Він перетворився на Арея, давньогрецького бога війни, як це і передрікав Пассап. Схопивши дротяну скульптуру, він кинувся на брата Бібі, що розлігся, смалячи сигару, разом із своєю коханкою на його, Арнольфовому, шлюбному ложі. Бібі підскочив, та відразу ж дістав від брата такого стусана в підборіддя, що відлетів до дверей, а там дістав на додачу ще одного; тоді Арнольф узявся за ту шльондру, схопивши за коси, він витяг її у коридор та швиргонув просто в дядечка капітана, який саме прибіг, зачувши несамовиті зойки Бібі. Обоє — капітан і жінка — покотилися сходами додолу. З усіх дверей миттю повискакували цікаві — грабіжники, сутенери і всяка інша потолоч; своїх родичів — Теофіла і Готліба — Арнольф скинув із кручених сходів, а тоді й Наделера, що полетів додолу разом із ренесансним ліжком; Себастьяна із Маттіасом Арнольф відлупцював, Магду-Марію з її коханцем (китайцем) він голими вижбурнув у вікно на кущі, а тоді дав чосу і всім іншим приблудам. У повітрі зі свистом літали ніжки стільців, протези, юшила кров, повії тікали світ за очі, матуся нараз знепритомніла, сутенери і фальшивомонетники шугонули навсебіч, затуляючи голови, й верещали, немов пацюки. Арнольф навмання бив навкруг себе, душив, дряпав, відважував стусани, звалював з ніг, розчерепив кілька голів, хряснувши їх лобами одну об одну, зґвалтував якусь повію, і все це під зливою ударів, що падали на нього — дерев’яними протезами, кастетами, гумовими палицями, пляшками; та він відбивався і знову підводився, з рота в нього йшла піна, весь він був порізаний битим склом. Він сховався за стіл як за щит і звідти став кидати, немов снаряди, вази, стільці, картини, Жана-Крістофа й Жана-Даніеля; так він посувався вперед, женучи всю ватагу зі свого дому, відважував страшних ударів, лаючись на всі заставки, гнав із дому, де довгі клапті шпалер маяли на крижаному вітрі, немов прапори, і де досі клубочилися тютюнові хмари; а тоді навздогін тим бандюгам, що тікали, голосно волаючи, він кинув ручну гранату, її вибух осяяв небо, де вже рожевіла вранішня зоря.