Він відчинив хвіртку й увійшов на територію — в цей єдиний зелений оазис. Біля паркану ріс волоський горіх, а посеред галявини — яблуні та груші.

— Ти прийшов до тата? — запитав дзвінкий голосок, що лунав звідкись із-за дерев.

Рат підвів очі й побачив схожу на будиночок конструкцію на старому буці. Дівчинка, якій було вісім чи дев’ять років, з цікавістю дивилася на нього.

Рат кивнув.

— Ти злочинець? — серйозно запитала дівчинка.

Рат не міг не розсміятися.

— Я так не думаю, — сказав він. — Я працюю на твого тата.

— То ти поліцейський?

Рат знову кивнув.

— Бачите, як добре мене охороняють, — сказав низький голос. — Ніхто не може пройти непоміченим повз мою Гільду.

Доктор Бернгард Вайс стояв перед будинком у надзвичайно розслабленій позі. Він засунув руки в світлі лляні штани, а поверх сорочки одягнув тонкий в’язаний жилет.

— Заходьте, пане комісаре, — сказав він. — Нам є про що поговорити.

— Боюся, що це так, пане докторе.

У будинку служниця забрала у Рата капелюх і пальто.

— Ми не хочемо, щоб нас турбували, — сказав Вайс і повів Рата до просторого кабінету, який був значно просторішим за офіс Вайса на «Алекс».

Вони сіли на м’який гарнітур, на столі стояли горнятко з кавою і дві чашки, навіть кілька тістечок. Рат сприйняв це як хороший знак.

— Є вже якісь новини про розшук? — запитав він свого боса.

Вайс похитав головою.

— Я теж цього не очікував. У нас навіть його фотографії, щоб дати колегам, немає. А за допомогою лише одного опису людини серед чотирьох мільйонів ви або не знайдете жодної людини, або знайдете когось не того, хто вам потрібен.

Вайс налив відвідувачеві кави.