Однак щойно борттехнік нахилився над підлогою, як мало не зіткнувся чолом із зовсім юною дівчинкою, котра з’явилася невідь-звідки й також потяглася до фарфорових друзків, що від удару безладно розлетілися навсібіч упереміш з розпареними чаїнками.

– Ой, обережніше, бо можна порізатися! – скрикнула вона, одночасно ухиляючись від зіткнення з чолом постояльця.

– Це ти обере… – спробував заперечити Леонід. Проте цієї миті дівчина мимоволі скрикнула, і на вказівному пальці її правої руки зачервонів невеличний кривавий поріз.

– Ну от, я ж казала, що треба обережніше, – зітхнула вона, щосили, до побіління нігтя затиснувши ранку кінчиком великого пальця й водночас здійнявши руку високо над головою, щоб від порізу відлила кров.

– Бо не руками треба, а ганчі-і-ір…ко-ю-у-у…

Їхні очі мимоволі зустрілися, і вражений борттехнік поперхнувся словами. Таким пронизливим поглядом, як у цієї дивної метушливої дівчини, була наділена тільки одна-єдина людина у світі – його дружина. Тільки очі у дівчини були не глибоко-чорні, як у Гелени, а смарагдово-зелені. Хоча якщо добре подивитися, то на райдужці лівого ока, біля самої зіниці причаїлася парочка крихітних, ледь помітних брунатних цяточок. Але ж сила погляду, яка сила погляду!..

– Не засмучуйтесь, буде у вас іще новий чайник, не гірший за розбитий.

– Що-що?.. – перепитав здивований Леонід, не вірячи власним вухам.

– Кажу, не варто засмучуватися через розбитий чайник, – спокійно повторила дівчина. При цьому її дивні очі на мить спалахнули, ніби пара світлячків.

– Оксанко!.. – долинуло звідкись іздалеку, немовби крізь товстелезну ватяну стіну. Однак дівчина продовжила спокійним рівним голосом:

– І на інших не зважайте, бо невдовзі… Так, зовсім скоро все зміниться.

– Тобто?..

– Все зміниться, авжеж. Бо на відміну від них, ви літатимете й надалі.

– Дівчинко, ти хоч би розумієш, що верзеш?! Ми ж льотчики, ми – це екіпаж. Ми не можемо не літати, робота у нас така, що…

– Ви не розумієте. Вони вже нікуди не літатимуть, позаяк…

– Оксано, я кого тут гукаю, ніяк не догукаюся?!

До зайнятого Леонідом столика наблизилася одна з працівниць їдальні – молода миловида жіночка, яка зазвичай або сиділа на касі, або розливала по склянках чай з облупленого емальованого чайника чи зварений із сухофруктів компот, принесений з кухні у не менш облупленій каструлі. Судячи з суворого виразу обличчя, касирка перебувала явно не в захваті від поведінки зеленоокої дівчини, яка при її наближенні, не сказавши більше жодного слова, кинулася у прохід, що вів на кухню.

– Отож-бо, – з переможним виглядом мовила жіночка і звернулася до борттехніка: – Чий це чайник розкокали?