– Послухай, Оксанонько, у нас тут циганка не тільки ти, але і я також, – мовив хворий повчально. – До того ж я старший. І якщо кажу, що навіть тобі не під силу щось здійснити… Доню, я знаю, що кажу.

Батько з донькою трохи помовчали. Було очевидно, що думки хворого змінили напрям.

– Оксано…

– Що, татусю?

– Оксано, коли мене не стане…

– Ні!..

– Не переривай, будь ласка… Отож коли мене не стане, якщо у тебе тільки складеться… Спробуй поїхати туди, звідки я родом, і з’ясувати у будь-який спосіб, чи й досі там кочує табір Джугастрянських? Мені це не вдалося. Сподіваюся, ти якось зможеш, а тоді!..

Хворий трохи помовчав, потім мовив:

– А тоді передаси вибачення моїм… тобто нашим родичам від маленького хлопчика Владо, який одного разу повівся аж надто нерозумно.

Оксана все зрозуміла. Вона знала всю батькову історію. Знала про тітку Мокрину, яка виховувала малого циганчука разом зі своїми дітками скільки могла. Знала про дитбудинок у Кіровограді й неодноразові втечі звідти, про міліціонера з Вапнярки і його обіцянку, кінець кінцем так і не здійснену. Знала, як батько нарешті дістався до Ямполя, що на Вінниччині. Як побачив там цілу вулицю з промовистою назвою «Піонерська», що була вимощена старими пам’ятниками з єврейського цвинтаря – після чого, жахнувшись, втік з такої злої, жорстокої України сюди, у Ростов-на-Дону.

Нарешті тільки Оксана з мамою знали, що, попри знайдене саме тут, у Ростові, просте людське щастя, уособлене коханою дружиною, любою донечкою й омріяною роботою, Владо Муратов усе життя жалів про своє давнє нерозважливе рішення. Бо тепер, незважаючи на нелегке дитинство, увінчане зростанням у сиротинці, Україна, навпаки, уявлялася йому райською землею… хоча й без молочних річок з кисільними берегами.

Тому вона посміхнулася якнайлагідніше й пообіцяла:

– Добре, татусю! Коли тільки випаде найменша нагода, я зроблю так, як ти просив мене зробити…

Київ, 25 січня – 31 грудня 2019 року