— А що робив, коли ти його знайшов?

— Протистояв Гереґонту й Тео.

— О, справді? — товстун лише тепер підвів голову та глянув на них. — А наче ж головою він не бився. Ти розпитав, коли «Давер» та «Йонадерук» вийшли з порту?

— Три години як. Тільки-но почався відплив.

Альтсін тихенько зітхнув. Ледве три години, а здавалося, що минула половина життя.

— Ага. А чому він так смердить?

— Не знаю. Його питай.

— Альтсіне?

Йому було вже досить.

— Слухай, Цете. Я провів усю ніч на кораблі, повному варварів, які привезли сюди кипи підгнилих тюленячих шкір і діжки із зіпсутим жиром. Я їв їхнє їдло й пив їхнє пиво. А все тому, що ти просив мене, аби я доставив тому піратові…

Цетрон махнув рукою й повернувся до вивчення документів.

— Досить. Я повинен був тебе застерегти, що їхня вдячність буває небезпечною. Тож Горґерс погодився?

— Я можу сісти? Якось погано себе почуваю.

— Сідай, — товстун вказав йому на стілець навпроти, — і розповідай. Вип’єш чогось?

— Води. Чистої та холодної.

— Керлане.

— Вже йду, — лисий чолов’яга зникнув за дверима. — Тож, — Цетрон розсівся зручніше, — що він сказав?

— Був радий, як сотня демонів. Вони пливли сюди майже місяць. На Півночі невигідно продавати шкіри й жир, у Фелі й Годені триває якась війна чи повстання, порти охоче приймають кораблі, але жоден звідти не випливає. Реквізують їх — і до ворожки не ходи. З Ар-Міттару їм назустріч випливли чотири кораблі, повні війська. Він стверджував, що все через брехню ферленгів. Ну знаєш, начебто вони були піратами чи щось таке…

— Чого лише люди не вигадають.

— Власне. Ці кораблі гналися за ними, але так, щоби випадково не наздогнати. Бо Горґерс мав два кораблі й понад сотню людей. Але їх відігнали від побережжя. Потім прийшов шторм і відіпхнув їх ще далі.