— Ваша превелебносте, чи хотіли б ви сісти?
— Я щось собі знайду.
Голос жерця був дивний: молодий та енергійний. Дивний тому, що не пасував до обличчя, яке здавалося маскою, розміщеною на носі корабля, який пройшов крізь сотні штормів: віспувата шкіра, різкі площини вилиць, глибокі очні ями, розділені носом, що нагадував пташиний дзьоб. Уста нагадували слід від удару сокирою. То було обличчя, яким можна лякати дітей. Лише очі не пасували до нього: лагідні, карі та з іронічними іскрами, що танцювали вглибині.
Альтсін мовчки дивився, як один із найпотужніших людей міста без вагання йде у куток, присуває собі стілець і сідає.
— Він чистий, — буркнув жрець. — Мабуть, не підходив до нього останні кілька днів. І не мав контакту ні з ким, хто це робив.
Цетрон підвівся й радісно пацнув молодого злодія по плечу. Керлан усміхнувся з виразним полегшенням. Альтсін все менше щось розумів.
— Ну, найважливіше вже позаду, — товстун усівся знову та витягнув з-під столу пузатий джбан і кілька кубків. — Червоного ренносу?
— Охоче, — жрець зробив обережний ковток, здивовано звів брови та опорожнив кубок до дна. — Чудове. Такий же напій подають у храмі до вечері — справжня сеча, хоча, начебто, також реннос.
— Раджу перевірити брата, який займається постачанням у храм.
— Доведеться.
Альтсін сидів поряд із двома людьми, які стояли на чолі неофіційних сил, що правили містом і тепер запросто обговорювали принади якогось там вина, тож йому здавалося, що будь-якої миті він знову прийде до тями на забльованому молі із жахливим головним болем. А скоріше — сподівався на таке. Він невпевнено потягнувся за джбаном, але Цетрон прибрав того подалі від його рук.
— Ти, сину, маєш свою воду. Погано ще — мішати ель із ренносом.
Деарґон налив собі ще.
— Ти щось знайшов?
— Ні. Замало часу.
— Я також. Ти впевнений, що це він?
— Так. Хоча, можливо, зараз він на такого не виглядає.
— Це точно — не виглядає. А чому він так смердить?
І тільки зараз Альтсін здогадався, що вони говорять про нього.
— Довга історія. Але він діяв задля блага князівства.