— Прошу зачекати, пані зараз прийде, — служниця ще раз присіла в поклоні, й він залишився один.

Підійшов до вікна. Сад був пречудовим. А що важливіше — високі кущі добре приховували їх від найближчих будинків. Ця кімнатка давала спокій та ідеально підходила для того, щоб вирішувати тут справи, про які ніхто не повинен знати.

— Вид тут красивіший, коли кущі квітнуть, — почув він з-за спини.

— Рожевим?

— Авжеж. Він наказував мене додатково ображати? Ставати спиною до господині навіть для приміської шляхти — це нетактовно. Хіба що в провінції вже дещо занепали звичаї.

Він розвернувся і вклонився. Легко, але виразно. План, який він склав для себе — відрекомендуватися прибульцем із віддаленої частини князівства, який шукає загубленого родича, — потребував змін. Баронеса явно сплутала його з кимось, кого збиралася прийняти потайки і… судячи з гнівного тону голосу, вважала винятково небажаним гостем.

Була невисокою, трохи навіть в тілі та рудавою. На зустріч одягнула звичайну невибагливу сукню, оздоблену тільки легеньким гаптуванням на манжетах і по коміру. Сукня, згідно із найновішою модою, мала чимале декольте, тож Альтсін відразу зміг зрозуміти, чому Санвес називав її Сонечком. Ластовиння було всюди, й вона не робила нічого, щоб його замаскувати. На мить він замислився — а чи це не якась форма образи? Абиякий одяг, відсутність макіяжу, ледве заплетене волосся. І очі, в яких кипіло презирство й абсолютна, стримувана лише напруженням волі, лють. Якби вона могла, то, напевне, наказала б просто побити його й викинути за двері.

— Які б звичаї людина не принесла з провінції, — почав він, не зводячи з неї погляду, — вони мають поступитися науці, яку вона отримує у великому світі.

Кілька ударів серця вона дивилася йому просто в очі.

— Так, — промовила тихо. — Вочевидь. Мати претензію до посланця — це все одно, що жалітися на вітер, бо той дме, або на дощ, бо той ллється на голову.

Нахилила обличчя до лівого плеча, чарівним, дівчачим рухом заклала волосся за вухо.

— Я майже можу собі це уявити: молодий, шляхетний і дурнуватий парубок, висланий у Понкее-Лаа, бо в родинному маєтку йому ледве вистачає на хліб. Третій або ж п’ятий син, що не має шансів на те, щоб успадкувати шматок землі; він шукає знайомих або родичів, які можуть рекомендувати його комусь у Високому Місті. І він намагається триматися правил, поводитися гонорово й поштиво. Якби тут досі владарював Меекхан, то він, напевне, потрапив би до війська або ж став високим урядником, але зараз ці шляхи зачинені. Тож треба знайти протектора. Схилити голову, поцілувати руку в перснях якогось нувориша, що купив собі титул ледве з покоління тому, заробивши на торгівлі тюленячим салом або ще якомусь паскудстві. Стара шляхта паршивіє, а нові власники міста мають чимало втіхи з того, що бачать синів знаменитих родів, які протирають стільці у приймальнях.