— Стражників, пані? Та ти сама собі даси раду.

— Це лише Танець Метеликів. Батько наглядав, щоб я його опанувала. Наука бою ножем, дзеркальцем, свічником, шпилькою для волосся, — вона видула губки в удаваній легковажності. — Він завжди повторював, що коли не допоможуть стражники й пастки — то залишаєшся лише ти й те, що в тебе є під рукою. Лише стара аристократія досі культивує це мистецтво. Нуворишам достатньо махати мечем… Як тебе звуть? А може, краще, як мені до тебе звертатися?

— Альтсін Авендег.

— Популярне ім’я й прізвище. Воно також часто зустрічається і серед провінційної шляхти. Род Авендегів має землю на північ від міста, інша його гілка — на сході, якесь відгалуження, начебто, відійшло в Імперію разом із відступом армії. Ти їхній родич? — Мені про таке нічого не відомо. Це важливо?

— Ні… скоріше ні. Чого ти від мене очікуєш?

— Мабуть… нічого, пані. Я лише хотів поглянути, хто та жінка, яка так багато значила для Санвеса.

Вона заплющила очі, завмерла.

— Багато? Ти впевнений?

— Ти знаєш, ким він був? Альфонсом, коханцем за гроші. Зазвичай він дарував… увагу двом чи трьом дамам одночасно. І запевняю тебе, що він умів робити це так, що кожна з них була впевнена в його вірності.

— Зазвичай?

Вона поставила це питання пошепки, а її повіки були досі заплющеними.

— Так. Він змінився, коли познайомився з тобою. Була лише ти. І він не хотів, щоби ти сплатила його борг. Я довго не міг зрозуміти, чому так. Він ніколи не мав мук сумління перед тим, аби його… — Альтсін на мить шукав відповідне слово, — …аби його…

— Коханки?

— Так, коханки. Аби вони повертали гроші, які він програвав. Сприймав це як щось природне. Але в цьому випадку відмовився просити в тебе гроші.

— Може, він просив, але я відмовила, бо сума була завеликою?

— Він не просив, бо йому було соромно. А соромитися можна лише перед тим, чия думка для нас важлива.

Вона розплющила очі, вони були вологими й сумними.

— Я сплатила б його борг, незважаючи на ціну. Він повинен був мені сказати… Тоді… тоді його не затовкли б, наче тварину.

— Може й так, — байдуже зізнався хлопець. — Хоча мені здається, що барон надто добре все спланував, аби щось можна було в тому змінити.

— Евеннет, — просичала баронеса, й на мить Альтсін знову побачив її такою, як хвилину тому, коли вона стояла з кинджалом у руці: холодною, зосередженою та небезпечною.