— Так. Евеннет-сек-Ґрес. Вважаю, що це він за цим стоїть.

— Правильно вважаєш, — вона кивнула, все ще маючи вогонь на дні очей. — Він крутився навколо Санвеса десь із місяць. Тепер я бачу, що він полював на нього, розставляв пастки, спокушав. Був… дуже приязним.

Альтсін опустив погляд і почав бавитися із фалдами манжета.

— Ти познайомила їх? — запитав байдужим тоном.

М’яке, болісне зітхання змусило його звести погляд на баронесу знову.

— Так. Я познайомила їх. Але ти маєш зрозуміти, — додала швидко, — що в мене — вільний дім. Я не зв’язана із жодною зі сторін у Раді, нікого не підтримую і не виступаю проти когось. Маю свою частку в кількох флотиліях, складах, верфях. У мене кілька виноградників за містом, що з року в рік дають чималий прибуток, а фінансова незалежність дозволяє мені не зв’язуватися із жодною зі сторін у цій нескінечній війні за владу над містом. Я нейтральна, і всі це цінують. У моєму будинку зустрічаються люди, які не кланяються одне одному на вулицях, не дозволяють контактувати своїм дружинам, дітям і навіть слугам. А коли вони отримують запрошення від баронеси Левендер, то приймають його без вагання, бо всі знають, що я подаю найкращі вина, що в мене найкращі музики і що я вдягаюся за останньою модою. Це в мене їхні дружини підглядають крій суконь, які вдягнуть на наступний бал, і стиль, на який вони накажуть перемеблювати свої резиденції.

Вона говорила тихо, швидко й трохи нескладно, а її долоні м’яли якісь документи, розкидані по столу.

— Не думай, що я дурнувата й не знаю, про що саме тобі йдеться. Мій дім потрібен, бо люди можуть зустрітися тут на нейтральній території. Інколи я отримую прохання від якоїсь зі сторін, щоб обов’язково запросити того чи іншого аристократа або купця. І тоді знаю, що повинна надати панству на якийсь час окрему кімнату. Чимало неофіційних умов були підписані саме в мене, не раз тут припинялися війни або починалися нові, — баронеса смутно всміхнулася. — Це ціна за нейтральність. Мені її дозволяють, бо я потрібна. Інакше їм довелося б зустрічатися опівночі в портових завулках. — Усмішка зникла, заміщена гнівною гримасою. — А тепер граф, схоже, бажає відібрати в мене це.

— Як?

— В останньому листі він висловився, що бажає — як це він сформулював — більшого залучення в долю міста. Написав, що відправить до мене посланця, який усе пояснить. Тож я наказала слугам впускати кожного шляхтича без монограм на рукавах, який з’явиться тут найближчими днями. Бо не думаю, щоб граф прислав когось офіційно.

Альтсін кивнув.

— Розумію, пані, але я питав не про це. Як він може змусити тебе слухатися?