Палаш дотягнувся до нього самим лиш кінчиком, і удар залишив перед очима злодія розмиту срібну смугу. Альтсін відчув, наче отримав у праву ключицю веслом важкої галери: шкіряна куртка та її чорнені кільця й клепки трохи стримали силу удару, але цього виявилося замало. Час сповільнився. Він раптом відчув, що не може підвести зброю до наступного блоку, вістря важило в його долоні стофунтовим тягарем, а його кінчик невблаганно наближався до землі. Хлопець зосередився, намагаючись утриматися рівно, а потім біль вибухнув в ньому кулею вогню. Від ключиці, через плече і аж до долоні, паралізуючи правий бік.

Ноги його підігнулися, зброя випала з руки, а сам він невідомо як опинився на колінах.

Барон іще не скінчив. Він відступив на кілька кроків і глянув на нього з чимось схожим на зацікавленість.

— Відкриття Раковини. Так мій вчитель називав цей удар, капітане. Він перерубує нерв і паралізує правий бік тіла противника. І якщо вже тебе так цікавлять відстані, то, напевне, тобі буде корисно довідатися, що якщо хочеш виконати його правильно, то не можна промахнутися навіть на десяту частину пальця. Все ж ти чогось мене та й навчив…

— Бароне сек-Ґресе.

Голос доносився з-за спини злодія. Дуже, дуже здалеку.

— Слухаю, пане графе.

— Прошу закінчувати це. Ви б’єтеся на суді Реаґвира, на плацу, який присвячений Його імені. Це не час і не місце для похвальби.

Барон трохи склонився.

— Авжеж.

Рушив уперед, здіймаючи клинок, і тої самої миті в голові злодія вибухнуло сонце.

Ухилитися! Оберт! Блок і контратака! Ноги грузнуть у болоті, в землі, що розмокла від крові, але ти допомагаєш собі рухом стегон, і удар виходить досконалим. Клинок розтинає противнику горло. Він також помирає без крику, як і всі попередні.

Вага меча тягне його уперед, ноги не встигають за поворотом тіла, він падає на коліна й руки, випускаючи зброю. Бачить власні передпліччя, татуювання під темною шкірою звиваються, наче змії, повзуть навсібіч, утікають від крові, що ллється по шкірі. Чи це його кров? Має бути його, інакше малюнки не поводилися б таким чином. Він намагається дотягнутися до Сили, затримати кровотечу й закрити рану, але досі не може. Якщо він хоча б на мить зніме заслони — вони його розчавлять. Їх сотні навколо, на узгір’ях! Від найслабших до самого Девер’ганрена. Дехто плаче й кричить, але атака не послаблюється. Сплітають, перековують і деруть пасма Сили, після чого б’ють усім тим у нього. Він би зніс їх за сто ударів серця, аби йому не доводилося битися, аби не решта! Вони сходять в котловину, куди його заманили, та, минаючи трупи товаришів, ідуть до нього зі зброєю в руках. Він їх знає ще краще, ніж Девер’ганрена. Верлег, Курн’був, потужний Гнвере та інші… Більшість він знає з дитинства, декого знав навіть до народження, коли формував майбутніх товаришів у лонах матерів. Кращі з кращих. Їх залишили насамкінець, коли він вже скривавиться, коли години вбивчого бою витиснуть із нього всі сили. Він навчив їхусьому, вплітаючи в тіла й душі вміння, яким дехто вчився б усе життя. Мали виявитися його щитом, панциром!