Бойове безумство здіймається в ньому нестримною люттю, зростає, розпухає й вибухає. Він підхоплюється на ноги та кидається до найближчого, перестрибуючи трупи, що лежать у багнюці. Вони схрещують зброю. Розм’якла земля під ногами вже не сповільнює його. Він іде, наче по рівному плацу для двобоїв. Тієї миті, коли мечі вперше цілуються клинками, він заспокоюється, стримує лють. В нього вже мало сил, він не може їх втрачати. Решта нападників стоїть на місці, створюючи коло… Значить, вони вирішили вимотати його серією двобоїв. Бояться, що притиснутий до муру, він використає всю Силу й знищить усе навколо.

Він дивиться в очі свого противника… Верлег, Третій Військовий Клинок. В ньому немає страху — лиш один відчай разом зі стражданням… А ще біль. Вони обмінюються серією ударів. Перші повільні, наче вони лише намацують один одного, наче стають до приятельського тренування. Удари йдуть широко, повільно, їх легко відбивати, вони передбачувані. На якусь мить він дозволяє іншому нав’язати свій стиль: можна відпочити, передихнути, відчути ритм супротивника. Він відступає на крок, відступає ще на один. За кожним разом атакуючий вагається на мить, перш ніж піти вперед, наче не може повірити в те, що коїться.

Тож він зупиняється, удари стають швидшими, дзвін клинків несеться каскадом, в якому вже не розрізнити окремих звуків. Розмита заслона сталі оточує їх на один момент, а тоді над полем поєдинку вибухає люте ричання. Це він кричить вереском із глибин серця, з потятої біллю душі. Його гнів має барву й смак крижаного полум’я, в ньому немає місця на милосердя. Вони її вбили! Роздерли її душу на шматки! Всі його зрадили! Союзники! Фальшиві друзі! І він! Тож всі повинні загинути! Весь світ повинен страждати, аж доки каміння не почне кривавити, а море не зодягнеться в багрянець!