— Евеннете! Евенне-е-е-ете! — в полі зору з’являється рожева, розмазана пляма. Це баронеса дістається до тіла. Жінка навколішках плаче, кричить, намагається втримати кров, відчайдушно тулиться до знівеченого обличчя.

Альтсін подивився на неї, поки ще нічого не розуміючи. А потім відчув себе так, наче посеред шторму випав за борт. І всі елементи почали складатися й пасувати один до одного.

Дарвенія Левендер, Сонечко. Коханка Санвеса і коханка Евеннета-сек-Ґреса. Лише вона знала, що Санвес і альфонс, і злодій, тож вона познайомила їх одне з одним, щоби барон знайшов відповідний інструмент для своїх планів. І вона згадувала про меч у животі Санвеса, хоча згідно із офіційною версією барон кинувся на вбивцю без зброї. Тоді вона обмовилася випадково. «Ох», — задзижчало в нього в голові, — «чому вона мала б стерегтися при тобі? Адже ти просто ще один злодій з Низького Міста. Ніхто». Насправді весь цей час вона боялася лише графа, який — аби довідався про свою роль у цій афері — знищив би її з поверхні землі. Це тому вона впустила Альтсіна до будинку, прийнявши його за посланця від Терліха. А потім навіть не мала його підмовляти, щоби він прийшов сюди з капшуком, який був єдиним слідом, що поєднує її та сек-Ґреса з фікційним замахом на вбивство. Вона навіть вбрала його в чорне, щоб двобій виглядав видовищнішим.

Він вишкірився в трупній, позбавленій навіть тіні веселості, гримасі. «Ось я», — подумав, — «малий портовий щур, який вважає, що можна вижити в клітці, повній лютих котів».

У колі глядачів ворухнулося кілька чоловіків. Альтсін помітив це кутком ока, разом із блиском на сталевих клинках, але йому було вже байдуже. Люди Виссеринів. Якби не палаш, він впав би на землю.

— Стояти!!! Всім стояти!!!

Цей голос не кричав, він гримів. Наче заговорили небеса. Всі завмерли.

— Арольгу Виссерине, цей чоловік виграв у поєдинку поштиво, без допомоги будь-якого підступу, чарів або третіх осіб. Так, в ім’я Володаря Битв, заявляю я, граф Бендорет із дому Терліх. Чи хтось із тим не погоджується?

Злодій озирнувся. Граф стояв у тіні, перед ним зайняли позицію двоє молодих шляхтичів. Краєм зору злодій виловив іще двох, які стояли трохи подалі. І ще двох у колі глядачів. Усі мали зброю, руків’я полуторників стирчали з-за плечей — вигляд на прийомі настільки ж незвичний, наскільки ж і абсурдний. Це не були шляхетські корди чи якісь інші оздоби й іграшки, це була зброя воїнів.

Такі мечі має важка наймана піхота.

— Забрати пораненого до моїх кімнат, — накази графа були вже тихішими, але не залишалося сумнівів, що їх виконають що до йоти. — Барона сек-Ґреса покласти в Мечовій Залі, слуги займуться тілом. Завтра ми станемо оплакувати того, хто жив як воїн і поліг шляхетною смертю. Слава пам’яті про його вчинки.