Прибульці виявилися мандрівниками, які проходять нескінченністю Всесвіту. Пан, якому поклонився його народ, привітав їх, немов давно очікуваних друзів. Обидві сторони навзаєм перевіряли одна одну, але в цьому не було ворожості. Дива, які вони тут знайшли, здавалося, радували чужаків так само, як радували їх самих ті дива, що чужинці принесли з собою.

Від того часу минуло два роки, за які вони не бачили жодного з них. Розповіді говорили про гордовитих чоловіків і про жінок із блідою шкірою та волоссям чорним, наче ніч. Нібито їхні очі були сріблясті, наче ртуть.

— Так. Красиво, — відповідає він. — За три дні я закінчу перебудовувати горище.

— Нарешті. Я вже думала, що це триватиме вічно.

Жінки. Адже він почав усього пару днів тому.

На півдні, на схилах гір, що виднілися у темряві, розпалювалася золотава заграва. Місто. Начебто на п’ятдесят тисяч мешканців, а його вулиці занурені у вогні тисяч ламп. Якось вони нарешті туди виберуться, аби побачити двоповерхові будинки з каменю й кам’яні плити на тротуарах. Тридцять миль. Два дні дороги.

Блиск. Світовий спис ударив з неба, а може, в небо вистрелив — неможливо було зрозуміти. Аж раптом усе місто освітилося металевим сяйвом. Тихий стогін поряд… пальці, що впиваються в його плече так, що напевне буде слід. І тиша, наче завмер увесь світ, подавившись жахом.