— Це марення може зараз звестися й копнути тебе під дупу, якщо це тобі допоможе.

— Не раджу, — дивно, але Явиндер вперше виглядав смертельно поважно. — Скажеш мені, що коїться?

Альтсін глянув у закриті більмами очі. Вперше в житті він невпевнено відчув себе в товаристві ясновидця. Хатинка раптом зробилася затісною, наче невидима гігантська долоня стиснулася на ній і спробувала роздавити.

Здоровий глузд щось попискував про небезпеку, але Альтсін його втихомирив. Він же прийшов сюди саме за цим. Тож почав говорити.

Про двобій у саду графа, що став плодом його власної дурості, про вбивче безумство, яке запалало в його венах, коли барон мав завдати останнього удару. Про кошмари, сповнені видіннями жорстокості, де демон нав’язував людям волю, штовхав їх в обійми безперестанної, нескінченної війни, а тих, хто опирався, давив і вирізав. Про втечу від тих видінь, про мандрівку з місця на місце.

Про повернення до міста в пошуках допомоги саме тоді, коли розгоралася війна поміж Ґригасом і Цетроном. І про видива, які з’являлися посеред дня, поміж одним та наступним ударами серця.

І про те, що його зламані ребра зрослися за два дні, і що він схопився за лезо меча голою долонею й вирвав його з руки Праведного, наче бився з малою дитиною. А ще — про відчуття, яке прийшло відразу перед завданням смертельного удару, про крижану жорстокість, позбавлену емоцій, яка на мить його огорнула, наче він став кимось іншим.

— Ти опирався?

На саму лиш згадку Альтсін почув у голові грім зіткнення кораблів.

— Так. Цей хлюст… Ішлося не про нього, просто такого не можна робити. Вбивство — це вбивство… Прокляття, я навіть не можу пояснити нормально… Такий закон вулиці: якщо хтось на це заслужив, то нехай йому здирають шкіру. Але катувати когось лише щоб передати звістку?

— І тобі вдалося?

— Я вбив його ударом в серце. Явиндере…

— А потім? Біль? Наче тебе вкинули до вогню?

— Ні. Наче я отримав обухом по довбешці. У мене йшла кров з очей, вух і носа. Я втратив свідомість.

— І від того часу ти отримав спокій? Жодних кошмарів?

Злодій трохи усміхнувся.

— Так. Жодних. Але я не пам’ятаю нічого, що мені сниться, а часом… Я втрачаю свідомість посеред дня.

— Усе частіше?

Альтсін замислився, і якась боязка частина його розуму заскиглила: «Збреши, збреши, збреши».

— Так. Щоразу частіше. Явиндере, що зі мною?