— Знаю.

— Знаєш… я заздрив тобі… їй, дітям, хаті в долині. Плакав, коли вона загинула.

— Вона знайшла шлях, а тепер — знову з нами…

— Так… І тепер у країні мертвих… немає вже… спокійного місця…

Вони усміхаються вперше за кілька років так само, як шкірилися один до одного в дитинстві. Близнюки, схожі, наче дві краплі води. І хоча вони обрали для себе різні шляхи, в цю мить вони — одне.

— Прощавай, брате… Він… вже… йде…

Закривавлена голова хилиться набік. І раптом ВІН Є.

Відвертається, стрибає на коня й дивиться на табір ворога.

Чужа Потуга вичерпала сили в останньому нападі й виразно притихла.

Він махає рукою, а тридцять тисяч воїнів рушають в атаку…