Сьогодні вранці у нас із лікарем була дуже цікава і змістовна розмова на тему займенників та їх уживання в мові Еммеліни. Вона демонструє дедалі більшу схильність до спілкування зі мною, її комунікативні здібності покращуються з кожним днем. Однак у її мові є один аспект, який сильно заважає розвиткові: це вперте бажання користуватися першою особою множини. «Ми ходили до парку», каже вона, і мені щоразу доводиться виправляти її: «Я ходила до парку». Еммеліна, як папуга, повторює за мною «я», але у наступному ж реченні знову каже «ми»: «Ми бачили в парку кошеня» тощо.

Нас із лікарем ця особливість дуже заінтригувала. Може, це просто задавнена звичка, перенесена з мови двійнят у звичайну англійську, звичка, яка з часом зникне? Чи усвідомлення себе як близнючки так глибоко сидить в Еммеліні, що навіть у мові ця дівчинка намагається протистояти думці про те, що їй із сестрою колись таки доведеться жити нарізно? Я розповіла лікареві про тих уявних друзів, що їх часто вигадують собі діти з порушеннями психіки, і ми разом розмірковували над можливими наслідками цього явища. А що, коли залежність дитини від свого двійника є такою великою, що розлучення призводить до психічної травми, яку можна загоїти лише вигадуванням уявного, нафантазованого друга чи подруги? Однозначного висновку ми так і не дійшли, але розсталися задоволені тим, що виявили ще одну царину досліджень: лінгвістику.

Через велику зайнятість Еммеліною, дослідницькою діяльністю та хатньою роботою в мене залишається обмаль часу на сон, тому навіть зі своїми запасами енергії, підтримуваними здоровою дієтою і фізичними вправами, я починаю помічати в себе симптоми недосипання. Я дратуюсь через те, що залишаю речі, а потім забуваю, куди їх поклала. А коли я увечері беру почитати книжку, то за закладкою бачу, що, напевне, минулого вечора гортала сторінки у напівсонному стані, бо нічого не пам’ятаю зі сторінки, на якій лишила закладку. Ці маленькі дратівні моменти, а також моя повсякчасна стомленість є тією ціною, яку мені доводиться платити за щастя працювати разом із лікарем над нашим спільним проектом.

Однак не про це мені хотілося написати. Мені хотілося написати про роботу. Ні, не про результати експериментів (вони й так зафіксовані у наших записах), а про той душевний стан, ту легкість, із якою ми розуміємо одне одного, про те, як наше взаєморозуміння дозволяє нам обходитися майже без слів. Наприклад, коли ми розробляємо режим сну наших пацієнток і лікареві хочеться до чогось привернути мою увагу, то йому нічого не треба мені казати: я відчуваю на собі його погляд, відчуваю, як його розум звертається до мого — і відволікаюся від роботи, готова вислухати його вказівку чи зауваження.