Чистий збіг обставин, подумають скептики, запідозривши мене в тому, що я фантазую і випадковість намагаюся видати за закономірність, але у мене виникло переконання, що коли двоє людей тісно співпрацюють над спільним проектом — підкреслюю, двоє розумних людей, — то між ними неодмінно виникає тісний внутрішній зв’язок, який значно підсилює ефективність їхньої роботи. І поки вони працюють разом, вони повсякчасно — і гостро — відчувають найменші душевні та фізичні порухи одне одного і належним чином їх тлумачать. І для цього не треба цих порухів бачити — достатньо їх відчувати. І такий внутрішній зв’язок не лише не заважає; навпаки — він дуже допомагає нам у нашій роботі, прискорює її.

Візьмімо один простий приклад, невеличкий, але дуже характерний. Сьогодні вранці я збиралася зробити спробу аналізу моделі поведінки Аделіни, виходячи з лікаревих нотаток. Потягнувшись по олівець, я раптом відчула, як рука лікаря торкнулася моєї: то він уже передав мені олівець, який я хотіла взяти. Я хотіла була подякувати йому, але побачила, що він сидить, глибоко замислившись над власними паперами, отже, подав мені олівець підсвідомо.

Ось так ми й працюємо разом: завжди у взаємозв’язку, завжди передчуваючи думки і потреби одне одного. А коли ми нарізно, тобто більшу частину дня, ми безперестанно думаємо про різні невеличкі деталі проекту або про ширші аспекти життя і науки, і все це свідчить про те, наскільки повно збігаються наші наукові інтереси.

Але в мене вже очі злипаються, і хоча я могла б іще багато написати про радощі дослідницької співпраці, мені вже дійсно давно слід лягати спати.

Майже тиждень я не писала, і брак часу тут ні до чого.

Просто мій щоденник зник.

Болісна особиста втрата.

Я розмовляла про це з Еммеліною — то суворо, то лагідно, то погрожуючи, то обіцяючи купити їй шоколаду; але, на жаль, цього разу мої методи не спрацювали: вона вперто все заперечує. Її пояснення не суперечать одне одному і на перший погляд видаються цілком правдивими. Але не для мене.

Факт залишається фактом: окрім неї, цього не міг зробити ніхто інший. Джон? Місіс Дюн? Навіть якщо припустити, що слугам раптом спало на думку поцупити мій щоденник (чого я ні на мить не припускаю), я чітко пам’ятаю, що коли він пропав, вони були зайняті роботою в зовсім іншому місці. Щоб пересвідчитися в їхній непричетності, я непомітно для них підвела розмову до того, чим займався кожен із них у ту злощасну годину, і Джон підтвердив, що міс Дюн увесь ранок провела в кухні («грюкотіла каструлями», за його ж виразом), а місіс Дюн, у свою чергу, підтвердила, що Джон був у каретному сараї й лагодив візок («гепав своїм молотком»). Тож ні він, ні вона щоденника вкрасти не могли.