Виключивши таким чином усіх можливих підозрюваних, я дійшла неминучого висновку, що крадіжка — діло рук Еммеліни. Мені важко пояснити цей випадок на тлі того значного прогресу, якого дівчинка досягла останнім часом. Читати вона не вміє, і внутрішній світ інших людей та їхні думки її не цікавлять, принаймні доки це не стосується її безпосередньо. Навіщо ж вона вкрала мій щоденник? Може, її спокусив блискучий замочок? (Пристрасть Еммеліни до блискучих речей не згасла, і я її всіляко підтримую, бо це практично безневинна звичка.) Але все одно я в Еммеліні дуже розчарувалася.

…Однак я ніяк не можу відігнати від себе недобрі передчуття. Навіть зараз переді мною й досі стоїть її обличчя — таке безневинне, таке нещасне, коли вона вислуховує мої звинувачення, — що я не можу не сумніватися: а може, тут діє ще якийсь чинник, якого я з тієї чи іншої причини не змогла врахувати? Коли я розглядаю цю неприємну історію в такому світлі, то в мені починає рости тривога: мною раптом оволодіває передчуття, що всі мої плани приречені на поразку. Щось почало діяти проти мене з того самого моменту, як я з’явилася у цьому домі! І воно хоче завадити мені в усьому, за що б я не бралася! Я перевірила ще раз і ще раз усі свої думки, простежила наново логіку всіх своїх міркувань; не можу ніде знайти похибки, але тим не менш мене гризуть сумніви… Щось вислизає із мого поля зору, але що?

Я перечитала цей абзац — і мене вразила невпевненість тону, така нехарактерна для мене. Радше за все, це результат впливу втоми на мій інтелект, бо коли мозок упродовж тривалого часу не має змоги як слід відпочити, у нього з’являється схильність блукати безглуздими і небезпечними манівцями; тож треба лишень добре виспатися — і все минеться.

Тим паче що історія із щоденником нарешті дістала своє завершення. І ось я знову пишу у віднайденому зошиті. Я замкнула Еммеліну в її кімнаті спочатку на чотири години, через день — на шість, а потім сказала, що наступного дня замкну на вісім. На другий день, відразу після того, як я повернулася до себе, відімкнувши кімнату Еммеліни, я знайшла щоденник на своєму столику в класній кімнаті. Мабуть, дівчинка тихенько й непомітно прослизнула туди, щоб повернути його, хоча я не помітила, як вона пройшла повз двері бібліотеки, незважаючи на те, що я навмисне лишила їх трохи прочиненими. Але, так чи інак, щоденник повернувся назад. Отже, підстав для сумнівів не лишилося, чи не так?

* * *

Я дуже стомлена, однак мені не спиться. Уночі мені чуються кроки, але коли я відчиняю двері й визираю у коридор, то нікого там не бачу. Мушу зізнатися: мені було лячно (і досі лячно) думати, що хтось читав мій щоденник — нехай навіть усього два дні. Думка про те, що хтось інший читав написане мною, бентежить мій розум. Не можу не уявити собі, наскільки хибно чужа людина може витлумачити дещо з написаного мною, бо коли я пишу сама для себе, та ще й швидко, чудово знаючи, що саме хочу сказати, не надто переймаючись стилем, то можу інколи висловитися так, що стороння особа, не в змозі збагнути, про що насправді йдеться, зрозуміє мене хибно. Обмірковуючи дещо з того, що я написала (наприклад епізод, коли лікар машинально подав мені олівця, — дрібниця, майже не варта опису, подія вкрай малозначуща), я збагнула, що хтось недоброзичливий міг би сприйняти це у зовсім іншому світлі; мені навіть подумалося: а може, вирвати ці сторінки і знищити їх? Але насправді у мене не виникає бажання цього робити, бо саме ці сторінки мені найдорожчі; мені хочеться мати змогу читати й перечитувати їх, коли я поїду звідси і на старість пригадуватиму, яким щастям було для мене працювати над нашим великим проектом і долати пов’язані з ним труднощі.