Хіба ж не може суто наукова дружба бути джерелом невимовної радості? Вона ж від цього не стає менш науковою?

Та все одно висновок напрошується один: кинути вести щоденник взагалі, бо коли я пишу — от хоча б цієї ж миті, коли з-під мого пера з’являється оце речення, — мене не полишає відчуття, ніби якийсь привид заглядає мені через плече, намагаючись при цьому перекрутити мої слова і спотворити їхнє значення, від чого мені стає некомфортно навіть у затишному світі моїх власних думок.

Дуже неприємно бачити себе в іншому, зовсім незнайомому мені ракурсі, хоча цей ракурс, безсумнівно, хибний.

Більше я не писатиму.

Закінчення

Закінчення

У казці з’являється привид

Відірвавши очі від останньої сторінки щоденника Естер, я замислилася. Мою увагу привернули декілька моментів. І тепер, коли я закінчила читати, у мене з’явився час поміркувати над цим ретельніше.

Ага, подумала я.

Ага!

І, нарешті:

Ага!!!

Як же пояснити оці мої осяяння, схожі на знамените «Еврика!»? Починалися вони з випадкового «а що, коли…», потім — абсолютно дике припущення, неправдоподібна ідея. Неправдоподібна, ба! геть абсурдна! Ну, по-перше…

Зібравшись уже вибудовувати раціональні контраргументи, я раптом зупинилася, як громом уражена. Бо мій розум, гайнувши вперед у миттєвому пориві передчуття, подав мені на розгляд уже переглянуту версію подій. За одну мить — мить запаморочливо-калейдоскопічного засліплення — історія, що її мені розповіла міс Вінтер, розпалася на фрагменти, потім знову набула цілісності, залишившись такою самою в кожній події, в кожній подробиці, однак ставши при цьому абсолютно інакшою. Немов та картинка, на якій видно гарну молодицю, якщо поглянути під одним кутом, і стару каргу, якщо поглянути під іншим. Як ті аркуші з начебто випадково розташованими цяточками, які, коли до них правильно придивитися, перетворюються на обличчя, будинки та автомобілі. У розповіді міс Вінтер істина була присутньою завжди — але відкрилася вона мені тільки зараз.

Потім я цілу годину напружено розмірковувала. Беручи кожен елемент історії, я з усіх боків вивчала його окремо від інших. У такий спосіб я переглянула все, що було мені відомо. Усе, про що мені розповіли, і все, про що я дізналася сама.

«Зрозуміло!» — подумала я.

І знову: «Зрозуміло! І з цим усе ясно, і з цим, і з тим також».

Моя здогадка наче вдихнула в цю історію життя. Й історія ожила. Почала дихати. Навіть стала сама себе змінювати і підправляти. Прогалини заповнилися самі собою. Загадки самі себе пояснили, а таємниці перестали бути таємницями.