Жили собі в ньому двійнята.

І прийшла колись до Енджелфілду їхня кузина — чи, радше, зведена сестра.

Я сиділа, замислившись, у поїзді, а прочитаний щоденник Естер лежав у мене на колінах.

І раптом мені згадалося ще одне незаконнонароджене дитя — і те велике співчуття до міс Вінтер, яким сповнилося було моє серце, враз ослабло, і я розлютилася. Аврелій. Чому його забрали від матері? Чому покинули напризволяще? Чому залишили самого у величезному світі, позбавивши можливості знати свою історію, історію свого походження?

А ще мені пригадався білий тент із людськими останками. Тепер я точно знала, що то був не скелет Естер.

І тепер уся історія звелася до тієї ночі, коли сталася пожежа. Підпал. Убивство. Відмова від дитини.

Коли поїзд прибув до Гарроґейту і я вийшла на платформу, мене здивував сніг, якого насипало аж по кісточки. Хоч я й дивилася у вікно впродовж останньої години, але, вочевидь, нічого там не помічала, заглиблена у свої думки.

У момент осяяння в мене виникло враження, що мені нарешті стало ясно все.

Мені здалося, що тепер, коли я здогадалася, що дівчат в Енджелфілді було не двоє, а троє, ключ до остаточної розгадки — у моїх руках.

Та у роздумах я дійшла висновку, що й досі нічого не знаю. І не знатиму, доки не розвідаю: що ж трапилося в ту ніч, коли сталася пожежа?

Скелет

Був переддень Різдва; було пізно; ішов сильний сніг. І перший таксист, і другий навідріз відмовилися везти мене в таку далечінь і в таку заметіль; але третього таксиста, чоловіка із флегматичним виразом обличчя, мабуть, зворушила пристрасність мого благання. Він знизав плечима, впустив мене у свою автомашину і хрипким голосом попередив:

— Спробуємо доїхати, але я нічого не обіцяю.

Ми виїхали з міста, а сніг усе падав і падав, невпинно, сніжинка за сніжинкою, накопичуючись на кожному дюймі землі, кожному живоплоті, кожному дереві. Ось ми проїхали останнє село, останню ферму — і опинилися посеред білого ландшафту, де не завжди можна було розрізнити дорогу; я втиснулася в сидіння, з острахом чекаючи: а що, як водій передумає і поверне назад? Тільки завдяки моїм чітким вказівкам він не втрачав віри в те, що нам наразі таки вдається не збитися з дороги.

Коли ми нарешті дісталися володінь міс Вінтер, я сама вилізла з автомашини, щоб відчинити перші ворота, а трохи згодом перед нами постала й головна брама будинку.

— Сподіваюся, ви знайдете дорогу назад, — сказала я.

— Та ви за мене не турбуйтеся. Я — і не знайшов би? — відказав таксист, знову знизавши плечима.

Як я й передбачала, браму було зачинено. Не бажаючи, щоб водій сприйняв мене за якусь злодюжку, я, поки він розвертав авто, вдала, ніби шукаю в сумочці ключі. А дочекавшись, аж він трохи від’їде, вхопилася руками за ґрати й перелізла.