Я висмикнула змерзлу руку з-під його руки і засунула її в рукав свого пальта.

— Так уважає моя мати. Вона гадає, що невагома, незначуща історія є кращою за тяжку й сумну.

— Ага. Отже, ваша історія — тяжка й сумна?

Я хотіла була змовчати, та коли мовчанка надто затяглася, стала розповідати Аврелієві свою власну історію.

— У мене була сестра, — почала я. — Близнючка.

Аврелій повернувся і поглянув на мене. Його широкі й дужі плечі чітко окреслилися на тлі зимового неба. Він стояв і мовчки слухав, поки я виливала йому душу.

— Ми народилися з’єднаними. Ось тут… — і я провела рукою по тому місці, де в мене був шрам. — Вона не могла вижити без мене. Їй потрібно було, щоб моє серце билося для неї. А я не могла жити з нею. Вона виснажувала мої сили. Нас роз’єднали, і моя сестра померла.

Моя друга рука накрила ту, яка трималася за шрам, і сильно її притисла.

— Моя мати ніколи не розповідала мені про це. Гадала, що буде краще, коли я не знатиму.

— Бо віддавала перевагу невагомим і незначущим історіям.

— Так.

— Але ви все одно знаєте вашу.

Я притисла руку ще дужче.

— Дізналась абсолютно випадково.

— Вибачте, — мовив Аврелій.

Він узяв обидві мої руки у свою величезну долоню, другою рукою пригорнув мене до себе. Моє вухо притислося до його грудей, і крізь одіж я почула пульсування його серця. Так б’ється людське серце, подумала я. Он воно як!

І я стояла та слухала.

А потім відхилилася.

— А знати — краще? — спитав мене Аврелій.

— Важко сказати. Але коли вже дізнаєшся, то вороття нема.