Метеоролог без слів скорився. Рассел знову вимкнув освітлення. Тепер засвітилася не лише нерухома постать поляка, але й мідний дріт, що тягнувся до металевого штиря, глибоко вбитого в лід. Незабаром почав фосфоресціювати й лід навколо штиря. У міру того як фіолетова пляма на крижаній підлозі печери ставала ширшою, світіння тіла поляка почало слабшати.

— Все правильно, — неголосно сказав Лоу. — Молодчина, Джеку!

Клацнув вимикач. Спалахнула лампочка під крижаною стелею.

— Ловко придумано, — підтвердив Стонор, спостерігаючи, як зеленкувата блідість зникає з нерухомого обличчя поляка. — Розряд, без сумніву, йде в лід. Проте яка природа цього дивного ураження?

— І, головне, які будуть наслідки? — відзначив Лоу.

— Чи не здається тобі, Джеку, що це могли бути якісь земні струми, пов’язані з учорашнім надзвичайно інтенсивним полярним сяйвом? — запитав Стонор.

— Ні.

— Але тоді що?

— Не знаю.

— Марно примушувати астронома фантазувати, — сказав Лоу. — Краще фантазуй сам. Це твоя спеціальність, Ральфе.

— Не дотепно, — образився геолог. — І мусимо ж ми врешті-решт установити, що тут відбувається.

— Давайте краще перевіримо метод лікування, — запропонував Лоу. Він підніс руку до волосся поляка. — Не іскрить… Світло, Джеку.

У запалій темряві світіння тіла було вже майже непомітне.

— Здається, непритомність переходить у сон, — сказав Рассел, прислухаючись до дихання поляка.

— Чудово! Тоді викладай, де ти його знайшов, Джеку.

— За сто сімдесят метрів звідси, біля розгалуження штольні, прорубаної в рудній жилі.

— Біля розгалуження… штольні? — підняв брови Стонор. — Ти також вважаєш, що в жилі є стародавні виробки?

— Так. Ціла система виробок, що утворюють геометрично правильну мережу.

— Схоже, що на твоєму родовищі хтось уже колупався, Стоноре, — глузливо відзначив Лоу.

— Схоже, що ми всі поступово божеволіємо! — крикнув геолог. — Тут не може бути жодних гірських виробок. Розумієте? Жодних… Ми — перші люди, що проникли в цю частину антарктичного континенту.