— Дуже дивно, — тихо сказав астроном, розглядаючи кінець шнура.

— Можливо, випадковий обрив? — невпевнено припустив Стонор. — Важко угледіти в цьому справу людських рук.

— Людські руки взагалі не розірвали б такий шнур. Він витримує навантаження у п’ятсот кілограмів.

Стонор спробував руками міцність шнура.

— Далебі, ти маєш рацію. Та все ж він розірваний. Що нам тепер робити?

— Шукати вихід.

— Але як?

— Залишайся тут, а я огляну розгалуження тунелю. У одному з них має знаходитися другий кінець шнура.

— Але ти можеш заблукати…

— Я захоплю шнур, що залишився у нас. Ми будемо зв’язані ним. Тримай обірваний кінець, Ральфе.

Рассел зник у лівому відгалуженні штольні. Через декілька хвилин він повернувся.

— Там зазубень. Тунель перекритий льодом. Тепер подивимося наступний.

— Зачекай Джеку, — тихо сказав Стонор. — Поки тебе не було, я… Одним словом, шнур не обірваний… Хтось перегриз його. Це пастка. У лабіринті ховаються якісь живі істоти.

* * *

Лоу довго морочився з ремонтом радіопередавача. Довелося міняти лампи і декілька пробитих конденсаторів.

— Можна подумати, що в нього поцілив такий самий розряд, як у Генріха, — пробурмотів метеоролог, відсовуючи убік купу замінених деталей. — Диво, якщо після такої операції він запрацює.

Передавач запрацював. Лоу задоволено гмикнув, натягуючи навушники, повернув ручку налаштування. І відразу ж у шерех далеких станцій увірвався пронизливий тенор лікаря:

— Крижана печера, алло, Крижана печера, чому не відповідаєте? Відповідайте! Переходжу на прийом.