— Підійди і торкнися його поверхні, — притишеним голосом сказав він.

Форд простягнув руку. Його рука зупинилася.

— Це… це неможливо… — пробурмотів він.

— Бачиш? — сказав Зафод. — Вона повністю позбавлена тертя. Це ж усім кораблям корабель…

Він повернувся і серйозно подивився на Форда. Принаймні одна з його голів — інша не зводила нажаханих очей від корабля.

— Маєш ідеї, Форде? — запитав він:

— Ти маєш на увазі… е… — Форд зиркнув через плече, — ти хочеш накивати п’ятами на ньому? Гадаєш, варто?

— Ні.

— Я теж гадаю, що ні.

— Але все одно це зробимо, правда?

— Хіба ми можемо інакше?

Вони ще трохи милувалися кораблем, поки Зафод несподівано взяв себе в руки.

— Незабаром пора рушати, — сказав він. — Ось-ось Всесвітові настане кінець і усі космічні вовки поспішатимуть сюди до своїх лялечок.

— Зафоде, — сказав Форд.

— Чого тобі?

— Як ми це зробимо?

— Дуже просто, — відповів Зафод. Він повернувся і гукнув: — Марвіне!

Поволі, втомлено, під супровід поскрипування і клацання у суглобах, які він навчився імітувати, Марвін повернувся на оклик Зафода.

— Ходи сюди, — наказав Зафод. — У нас є для тебе робота.

Марвін пошкутильгав до них.