Оса скосила очі, бо ж повернути голову не мала змоги, і побачила ще одну прямокутну раму з розіп’ятою на ній голою лисою жінкою. Ця конструкція стояла паралельно з її рамою. Так, ніби вони з тією жінкою були мистецькими творами, виставленими на огляд публіці. От лише ніякої публіки у білому приміщенні не спостерігалось.

— Ти хто? — спитала Оса.

— Хто я? — жінка видала хрипкий звук, калічний уривок сміху. — Я була Фатімою Ферфакс. Колись була. А тепер я шматок м’яса.

«Фатіма Ферфакс? — Оса згадала свою розмову з Харбі про Орден Тих, що схиляються перед Мечем. — Це ж та небезпечна заколотниця, яку тримають у тюрмі! Значить, я у тюрмі? Але ж за що? Я ж нічого не зробила… Це помилка? Що-це-та-ке?»

— Ми в тюрмі? — невпевнено запитала Оса.

— В тюрмі? — перепитала Фатіма, наче пробуючи слово на смак. — Ні, ми не в тюрмі. Ми у пеклі.

— Але за що? — крикнула Оса тим, хто мав зараз дивитись на неї через невидимі прилади. — Я нічого не зробила!

— Який тепер рік? — спитала Фатіма.

— Що? — не зрозуміла Оса.

— Рік який, питаю?

— Чотириста сімнадцятий.

— А місяць?

— Юн.

— Всього-на-всього вісім місяців, — тихо мовила Фатіма. — Сила Предків! Вісім місяців… Я думала, що більше…

— Що це за місце?

— Тобі не пощастило.

— Що-це-за-міс-це?! — Оса почала відчайдушно сіпатись, але лещата і браслети тримали міцно. Лише хвилі різкого болю промчали її тілом.

— Не верещи. Це якась лабораторія.

— Лабораторія? Чому лабораторія? Я громадянка Аврелії, я маю право на адвоката.

— Ти м’ясо для їхніх дослідів. У м’яса ніяких прав немає.