— Відпочинемо тут, — вирішив Росо.

— Тут?

— Це острів. Ківсяки погано плавають. Взагалі не люблять води.

— У нас майже закінчилась їжа.

— Ми відпочинемо, потім пройдемо ще кілометрів зо два. Спочатку на захід, потім на північ, і вийдемо на поверхню. Там, на заводі, є харчоблок. Його не охороняють, і нас ніхто не чекає. Поповнимо запаси там.

— А як щодо адельм?

— Не знаю. Будемо сподіватись, що їх там немає… — Росо сперся спиною на колону і закрив очі. — Я відпочину, а ти попильнуй.

— Ульт, — погодилась клонка.

— Слухай, ґ’їма папая, — почула вона голос Росо. — Я все хотів запитати. Як так вийшло, що така, як ти, стала капітановою дружиною?

— Така, як я?

— Не ображайся. Ти ж розумієш, про що я кажу.

— Бувають різні клони, Росо. Є клони з великих серій. Це такі примітивні біороботи…

— Не треба пояснювати. Я бачив робочих клонів.

— А є клони інші: спеціальні, дрібносерійні. Їх виготовляють на замовлення з ретельно підібраних комбінацій генів, їх іще називають «комбінаторними моделями». Звідси мій індекс «ка-ем дев’ятсот вісімдесят один». Мою серію анонсували, як третю реплікацію знаменитої акторки першого століття Ваймілакшмі Омо. За три місяці клонороби отримали аж півсотні замовлень на КМ0981. У моїй серії зробили три підсерії. Наприклад, частині замовників не подобалося, що в оригіналу — давньої Ваймілакшмі — були не надто довгі ноги. Тому другу підсерію зробили з довшими ногами.

— Ти з другої підсерії?

— Неважко здогадатись, правда ж?

— Так, ноги у тебе… не тутешні.

— У міцних ногах також є певна своєрідність.

— Ти не жартуєш?

— Аж ніяк.