Не пам’ятаю, коли востаннє чув музику, але часом зринає щось схоже, моторошне й різноголосе, сповнене знайомих уривчастих клацань. Стовбуру мого мозку таке не до вподоби — він лякається до смерті.

Пригадую, як ціле покоління відмовилося від реального світу заради саморобного Посмертя. І ще пригадую, як хтось казав, що вампіри не потрапляють на небеса — вони бачать пікселі. Часом я замислююся, як би почувався я сам, якби мене вирвали з могильного спокою, щоб працювати на втіху тупуватих створінь, які колись були тільки джерелом білка. Як би я почувався, якби мою слабкість використовували як уздечку, позбавивши законного місця у світі.

А потім запитую себе: як воно — нічого не відчувати? Бути надзвичайно раціональним хижаком, навколо якого м’ясо спокійно вкладається спати…

Я не сумую за Юккою Сарасті. Бог свідок, я намагаюся, щоразу, як приходжу до тями. Він урятував мені життя. Зробив мене людиною. Я завжди буду вдячним йому за це, доки живу; і так само доки живу, завжди ненавидітиму його з тієї самої причини. Якимось дивним сюрреалістичним чином у мене було більше спільного із Сарасті, ніж з будь-якою людиною.

Однак я не можу тужити. Він був хижаком, а я здобиччю, і протиприродно вівці оплакувати вовка. І хоча він помер за наші гріхи, я не можу сумувати за Юккою Сарасті.

Проте я можу йому поспівчувати. Ну ось, нарешті я можу поспівчувати і Сарасті, і всьому його вимерлому виду. Тому що не ми, люди, мали успадкувати Землю. Це судилося вампірам. Очевидно, якоюсь мірою вони були розумними, але їхній напівбезтямний сон виглядав рудиментом на тлі нашого власного егоцентризму. Вони вже позбувалися його. То був тільки етап. Вони рухалися вперед.

Штука в тому, що люди можуть дивитися на хрести і не корчитися в судомах. Ось тобі еволюція: одна дурна зчеплена мутація — і весь порядок речей розпадається, інтелект і самосвідомість на півмільйона років застрягли в контрпродуктивній системі. Здається, я знаю, що зараз відбувається на Землі. Хтось би міг назвати це геноцидом, але насправді все геть інакше. Ми самі в усьому винні. Не можна звинувачувати хижаків у тому, що вони хижаки. Зрештою, ми ж самі їх воскресили. То чому б їм тепер не вимагати того, що їм належить за правом первородства?

Не геноцид. Просто виправлення давньої помилки.

Я намагався знайти у цьому якусь втіху. Не надто вдало. Іноді здається, що все моє життя — це лише боротьба за право віднайти і возз’єднатися з тим, що зникло, коли мої батьки вбили свого єдиного сина. Там, в Оорті, я нарешті переміг у цьому бою. Завдяки вампіру, кораблю почвар й інопланетній орді я знову став людиною. Можливо, останньою людиною. А до часу, коли дістануся додому, я, можливо, лишуся останньою свідомою істотою у всесвіті.